Open Library - открытая библиотека учебной информации

Открытая библиотека для школьников и студентов. Лекции, конспекты и учебные материалы по всем научным направлениям.

Категории

История IV. ЗАЛІССЯ 1 страница
просмотров - 363

З епохи неоліту на території Європи, за даними археології, виступають три різко відмінні расово-етнічні утворення. Різний був і їх спосіб життя: одні займалися хліборобством, другі — скотарством, треті — мисливством. У Східному Сибіру і прилеглих степових краях кочували пастуші племена. Це були предки численних монголо-тюркських народів. Територію південно-східної Європи займали хліборобські племена індоєвропейців (предків греків, латинян, слов’ян, германців тощо). Мисливські племена північно-східної Європи, Зауралля та Західного Сибіру стали засновниками третього етнічно-культурного угруповання Євразії — фінно-угорського.

Історична доля фінно-угрів порівняно з індоєвропейцями чи монголо-тюрками складалася менш сприятливо. Тисячоліттями вони вели безбарвне, непомітне життя, і коли войовничі монголо-тюрки стали для багатьох народів “Божою карою”, то про якусь зовнішню активність фінно-угрів історії майже нічого розповісти. В той час, як індоєвропейських хліборобів вабили родючі землі і помірне підсоння, фінно-угорські мисливці заглиблювались в холодні похмурі заболочені пущі Євразійського континœенту, чимраз більше віддаляючись від вогнищ древніх цивілізацій.

Руські літописці називали фінно-угорські племена загальною назвою “чудь”.1 Назва “фінни” є назвою німецькою і означує мешканця болотистої, вологої низовини, а самоназвою чуді є слово суомалайн. Протягом двох тисяч років, як свідчить археологія, ареал розселœення чудських племен у Східній Європі залишався незмінним. До нього належало північне і середнє Приуралля, уся територія на північ від верхньої Волги, всœе середнє Поволжжя, аж до північної частини території сучасної Саратовської області та область Волгоокського межиріччя — центр сучасної Росії. “Фіни, Suomalainen, мандрували субарктичною тайгою зі свого вихідного пункту в Сибіру. Вони зайняли землі між Балтійським морем і верхів’ям Волги, що згодом стали серцем Росії”.2

У давнину лісові дебрі становили надійну перепону і, звичайно, служили кордоном між різними етнічними групами населœення. Величезний непрохідний праліс, залишки якого донині відомі як Брянські (стародавнє дебрянські) ліси, відокремлював чудь від індоевропейського світу.3 Ця межа була “свого роду китайською стіною, навіть неприступнішою, ніж остання”.4 На Русі, в Києві та Чернігові, територію між Волгою та Окою називали Заліською (“Залеська земля”), тобто такою, що міститься за лісом.5 Іноді Залісся називали “Верхньою землею”. У Новгороді, виходячи з власної географічної точки зору, її називали “Пониззям”.6

Назва “Заліська земля” трапляється у “Задонщині”, де Дмитро Донской звертається до своїх воєвод зі словами: “А идет к нам в Залесскую землю”. Залісся у “Задонщині” має своїм центром вже Москву: “Пойдем… во свою Залесскую землю к славному граду Москве”.7

Точну дату прилучення Заліської землі до сфери впливу Руської держави встановити важко, в усякому разі це відбулося досить пізно, десь не раніше X–XI ст.8 Про цей період маємо надто скупі та уривчасті дані, тому що київських літописців не цікавили події в глухій північно-східній провінції. Досить сказати, що лише “з двадцятих років XI століття дають наші старі літописи деякі відомості про російський північно-схід”.9 Якщо раніше й проникали сюди окремі слов’янські групи, то це проникнення мало капілярний характер і не відігравало жодної істотної ролі.

У монографії, присвяченій цій темі, Є. Горюнова підкреслює, що “на території Межиріччя поки що невідомий ні один слов’янський пам’ятник раніше X ст. н. е.”.10 Тривалий час Заліська земля була малопривабливою для київських князів. “Відзначаючись суворим кліматом, населœена бідними фінськими племенами (Весь, Меря), вона вважалася найостаннішим уділом”.11 Київські князі дивилися на Залісся як на дику та майже чужу країну, як на щось — за порівнянням Голубинського, — “вроде Туркестана”.12

До кінця XI ст. Залісся було глухим закутком на задвірках Руської держави. Віддаленість від тодішньої основної артерії Східної Європи (Балтика – Дніпро – Чорне море) робило Залісся політичним і економічним загумінком. “Кут між Окою і Волгою… був віддаленою від великих торгових шляхів глушиною”.13

Розкидані по лісах, між болотами, заліські посœелœення довго зберігали свої первісні неслов’янські риси. “На початку російської історії, в X сторіччі, ми бачимо, що ще вся область пізнішої Ростово-Суздальської землі, колиски великоруської держави, була заселœена фінськими племенами”.14 Етнічну своєрідність Залісся Ключевський охарактеризував так: “Це була країна, яка лежала поза старою корінною Руссю і в XI ст. була скорше чужорідною, ніж руською країною”.15 З “Повісті временних літ” та з інших стародавніх письмових джерел, а також за даними археології, етнографії, топоніміки, гідроніміки, відомо, що чудське плем’я меря проживало на верхній Волзі, чудське плем’я мурома на річці Ока, чудська весь населяла район Вологди, а мордва проживала на середній Волзі. “А на Ростовьском озере Меря, а на Клещинœе озере Меря же. А по Оце реце, где потече в Волгу же Мурома язык свой”.16

Таким чином, територія, яка стала потім етнічним ядром, де сформувався російський народ, першопочатково була землею угро-фінських (чудських) племен.

З кінця XI ст., після з’їзду князів у Любечі (1097 р.), Заліська область відокремилась і стала окремішним князівством. “Вже в древній період у цьому віддаленому краї паралельно існували два центри: Ростов і Суздаль. У XII ст. до них додався третій — Володимир. Тому і сама земля має у літературі звичайно подвійну назву — Ростово-Суздальської або Володимир-Суздальської Русі. Древні пам’ятки не знали штучних назв, а іменували всю землю, яка лежала в межиріччіВолги й Оки, просто Заліською”.17 М. Воронін стверджує, що термін Залісся вживався до міст межиріччя Оки та Волги і в XIII–XV ст.18 Подібне знаходимо в історичній енциклопедії: “Лежавший на окраинœе Киевской державы 3алесский край с его древними городами Ростовом и Суздалем”.19 Нерідко, відхиляючись від офіційної ідеології, російські енциклопедії містять найбільш вірогідні дані, зокрема стосовно ранньої історії Московщини.

Якщо назви міст чомусь фонетично співпадали, як, наприклад, Переяслав, що на Київщині (з 1953 р. — Переяслав-Хмельницький), із Переяславом у Ярославській області, то до останнього обов’язково додавалось означення Заліський. Те ж спостерігаємо з назвою Володимир (тепер Владімір). Йдеться про обласний центр на р. Клязьмі на відміну від Володимира, що на Волині, який тільки 1792 р. увійшов до складу Росії. Теперішнє зайве додаткове означення нашого міста — Волинський — встановлене російською адміністрацією в XIX ст.

При этомві, на перший погляд, або схожі топоніми Залісся і Русі залюбки тлумачаться, за існуючою традицією, як чи не найголовніший доказ перенесення руськими колоністами з півдня на північний схід пам’яті своєї колишньої батьківщини. Твердять, наприклад, що “переселœенці з Київської Русі принœесли на північну україну і назви дорогих їх серцю залишених міст, селищ, річок і навіть ярів”.20 Подібні висловлювання постійно зустрічаються в російській популярній історичній літературі. “При цьому аналізом таких топонімів серйозно не займалися, а обмежувалися тільки звичайним переліком їх”.21 Такі топоніми, наприклад, як Дунай, Либедь, Оболонь, Плетена, Рудка, Почайна, Звенигород, Вишгород, Білгород тощо, аж ніяк не можна вважати перенесеними. Лінгвістичний аналіз показує, що вони мають питоме місцеве походження. Існує традиція вважати назви міст “Переяславль Залесский” (сучасне місто “Переяславль-Залесский” у Ярославській області) та “Переяславль Рязанский” (сучасне місто Рязань) перенесеними з Русі, з назви міста Переяславль (сучасне місто Переяслав-Хмельницький Київської області). “Лінгвістичний аналіз трьох цих назв та історична ситуація появи цих міст дає підстави вважати, що перенесення назви як такого не могло бути”.22 Схожі назви цих міст виникли самі по собі. Прискіпливий лінгвістичний аналіз показує, що тільки деякі, одиничні назви могли, і то навряд, бути таким чином перенесені. У більшості випадків так звані “перенесені топоніми” є звичайними мовними співпадіннями. Одночасно ті ж історики, що так захоплюються домислами про якісь буцімто “перенесені назви”, ігнорують той факт, що майже всі річки, озера, урочища та більшість населœених пунктів на території колишнього Залісся мають донині не слов’янські, а фінські назви. “На обширному просторі від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неруських назв міст, сіл, рік та урочищ. Прислухаючись до тих назв, легко помітити, що вони взяті з якогось одного лексикону, яким колись на всьому тому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви, і що вона рідня тим наріччям, на яких розмовляє туземне населœення сьогоднішньої Фінляндії і фінські інородці середнього Поволжя, мордва, череміси. Так, і на цьому просторі, і в східній смузі Європейської Росії зустрічаємо багато рік, назви яких закінчуються на “ва”: “Протва”, “Москва”, “Силва”, “Косва” і т. д. В одної Ками можна нарахувати до 20 приток, назви яких мають таке закінчення. “Vа” по-фінському означає вода. Назва самої Оки фінського походження: це — обрусіла форма фінського “jok”, що означає “ріка” взагалі”.23 На основній території Московської держави за актами XIV–XVI ст. “можна вказати доволі велике число окремих селищ і населœених місцевостей (волостей і станів) із самостійними, не запозиченими від рік, озер та інших урочищ, не російськими назвами”.24

Як не змінювалася мовна ситуація, географічні назви, втілені в слово, продовжували жити. “Географічна номенклатура має величезне значення не тільки для історичної географії, а й взагалі для вивчення історичного життя народів; це значення завжди усвідомлювалося — завжди відчувалося, що земля є книга, де історія людства записується в географічній номенклатурі”.25

Уже поверховий огляд сучасної географічної карти центральної Росії (і то незважаючи на післяреволюційну манію перейменувань) показує, що цей край насичений дивними і незрозумілими, явно неслов’янськими географічними назвами. Навіть назва Москва чудського походження, чудськими є назви Суздаля (Суждаль), Рязані (Ерзя), Костроми, Пензи, Тамбова, Пермі та багатьох інших російських міст. “Скажемо лише, що майже половина географічних назв, які зустрічаються в північній половині Європейської частини СРСР, за своїм походженням фінно-угорські. А таких топонімів тисячі. Всі вони входять у словниковий фонд російської літературної мови: Вологда, Рязань, Онега, Кама, Холмогори, Вичегда, В’ятка і т. д.”.26

Особливо зберегли своє первісне найменування річки та озера, які густо розсіяні на тих теренах. Щоб не впасти у монотонність, для ілюстрації наведемо з класичного дослідження А. Уварова гідронімічні назви лише з Ярославської та Костромської губерній.

В Ярославській губернії. Озера: Караш, Гадш, Сурмоє, Ягорба; річки: Пулохма, Гда, Печегда, Сара, Воржа, Шула, Сулесть, Векса, Ішна, Вашка, Ухтома, Лахость, Шопша, Мокза, Волга, Шерна, Курба, Пахна, Туношна, Телга, Нора, Толгобола, Вокшера, Урдома, Войга, Марма, Нахта͵ Інопажь, Ухра, Редьма, Лушна, Іода, Юхоть, Уткошь, Кукімка, Конгора, Улейма, Воржєхоть, Кісьма, Ворсма, Молога, Жабня, Сіть, Вєрєкса, Яна, Удрусь, Пушма, Сога, Согожа, Енглень, Кларь, Лама, Сєбмя, Шексна, Корожічна, Ільть, Обнора, Соть, Уга, Шарна, Пєскольдишь, Кульза, Касть, Кельноть, Сахманда, Шачеболка, Соєкша, Єшка, Доманка, Конша, Пєлєнда, Коргатка, Кєрома, Шельша, Музга, Мякса, Вєтха, Кєштома, Шаготь, Сегжа, Тулша, Пєртома, Конглісь, Солмазь, Цина, Шелœекма, Патра, Ушлома, Сохоть, Пурновка, Кухолка, Моса, Маравка, Єга, Ладейка, Кєма, Пачєболка, Коржа, Іть, Матлань, Щиголость, Чемузьє, Вонгірь, Лать, Лехта͵ Шула, Лєхоть, Кутьма, Ліга, Вонога, Кучебеж, Учара, Шірєнга, Пєра, Согма, Лута͵ Вонгіла, Вонгіль, Сундоба, Ушлома, Рума, Пєноуза, Шуйга, Раха, Волготня, Сонгоба, Вага; селища: Бікань, Чєнці, Корес, Караш, Чашніци, Рюміно, Інери, Деболи, Вауліха, Тара, Шеманіха, Мєрєковіци, Вексіци, Шурскала, Пужбала, Шулєц, Шугарь, Годєново, Шєндора, Кустеря, Карагачєво, Чуфарово, Рохово, Воржа, Сулость, Угожь, Рєльци, Чухолзи, Карачуг, Пура, Согіла, Сегальск, Соломишь, Воєхта͵ Комцово, Полуєво, Клівіно, Побичєво, Редріково, Корєєво, Булово, Тархово, Жєчлово, Тавіно, Шахлово, Рєдкошово, Лахость, Пурлово, Желаховко, Копор’є, Унімерь, Шопша, Коурцово, Каргаш, Рахма, Хозніци, Курби, Туношка, Толгобола, Гавшінка, Куксєнка, Кочєльна, Чілчаго, Чіріха, Сігорь, Ховарь, Поймаш, Жабня, Маймори, Реліщі, Кальякі, Лохово, Куліви, Короша, Будтакі, Учма, Карєхоть, Вокшера, Тенгола, Гєбєвца, Гєкма, Кіндякі, Яхробола, Чучкі, Шєльшєдом, Сора, Бубякі, Бабайкі, Когурово, Хохдай, Пєткі, Тюмба, Ворокса, Учєнжа, Согожа, Карачіно, Вологдіно, Кочєвастік, Лувеньє, Шерна, Копріно, Лушма і т. д.

У Костромській губернії. Річки: Ликішіка, Луха, Сельма, Тутка, Пустая, Шача, Корєга, Монза, Соть, Вєкса, Тєбза, Покша, Мєра, Пістєга, Мєза, Тома, Сєндєга, Корба, Кілєнка, Мєдоза, Надога, Нєрєхта͵ Шурма, Шуя, Інгарька, Пєста͵ Пасма, Номза, Пєза, Томга, Ноля, Андоба, Локма, Вога, Солдога, Кусь, Нємдохта͵ Кочуга, Пєчєнга, Шурмша, Міча, Шірмокша, Шміля, Узола, Кержєнєц, Кільна, Лєкома, Шайма, Піжма, Тунбал, Шуда, Суртюг, Іма, Какша, Вєхтома, Унжа та ін.; посœелœення: Галич Мерський, Кострома, Кінєшма, Шунга, Чухлома, Тємта͵ Хомкіно, Бакі, Урень і т. д.27

Спостерігаючи за річками, що мають назви з угро-фінськими суфіксами -ма і -ва, що означають “потічок”, “річка”, “вода”, “доходимо висновку, що плем’я, яке давало ці ймення, розповсюджувалося колись з північного сходу Великоросії далеко на південний захід, включаючи Костромську, Калузьку, Владимирську, Московську губернії і звідси переходячи навіть у басейн Дніпра, а саме в область його верхів’їв і лівих приток, закінчуючи Десною”.28 Стосовно населœених пунктів, то їх, особливо після революції, багато перейменовано.

Прикладом манії перейменувань може служити доля однієї загальновідомої у Росії місцевості. До 1725 р. вона мала чудську назву Саарська Миза. З 1725 р. — Царское село. З 1918 р. — Детское село. З 1937 р. місцевість перейменували в місто Пушкін.

Якщо місцевість до решти позбавляється свого населœення, то не можуть затриматися ті ж назви, які побутували колись. Назва може втриматися лише при безперервній спадкоємності населœення, при безпосœередній передачі назв з уст в уста. Збереження чудської номенклатури для дрібних озер, рік і малопомітних урочищ (як гора, поле) свідчить про “збереження самого тубільного населœення, від якого переймали слов’яноруські новосœели всі ці чужі руській мові імена”.29 Як стверджує М. Покровський, “щоби створити свою географічну номенклатуру для цілого краю, треба було сидіти в цьому краю дуже густо і дуже довго. Слов’янські колонізатори врізались у цю гущу маленькими острівками всупереч твердженню, що лише залишки, “острівки” тубільного населœення збереглися на загарбаних слов’янською колонізацією територіях”.30 За словами історика східнослов’янської географії Барсова, “географічні назви залишаються пам’ятником тому зниклому населœенню, яке створило їх, і в тому розумінні їх свідоцтво про населœення та етнографічне нашарування цієї чи тієї землі незаперечне і безсумнівне”.31

На переконливі сліди, залишені чудськими племенами в географічних назвах, звертає увагу Ключевський. “На широкому терені, — пише він, — від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неслов’янських назв міст, сіл, рік та урочищ. Навіть племінні назви Мері і Весі не щезли безслідно в центральній Великоросії: тут зустрічається багато сіл і річок, які мають їхні назви. Отже, — робить висновок Ключевський, — фінські племена були споконвічними мешканцями в самому центрі нинішньої Великоросії”.32 Таким чином, заліське межиріччя Оки і Волги протягом тривалого часу належало до чудського мовного світу. До виникнення Руської держави “фінські племена заселяли суцільно всю область Оки і Верхньої Волги. Це якраз та область, яка в теперішній час вважається корінною Великоросією”.33

Спочатку з Русі їздили на Залісся далеким окружним шляхом — через Новгород. Тільки набагато пізніше проклався шлях через Смоленськ. Природною особливістю Залісся була сильна заболоченість території. Величезна кількість озер і боліт, густо порозкиданих по всьому краю, становила серйозну перешкоду для розвитку хліборобства і викликала значні труднощі при спорудженні сухопутних шляхів сполучення. “До половини XII ст. не помітно прямого сполучення далекого Залісся з Києвом”.34 І до цього часу Залісся не становило осібного уділу, а входило до складу Чернігівського та Переяславського князівств.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Барсов Н. П. Очерки русской исторической географии. География начальной (Нестеровской) летописи.— Варшава, 1885.— С. 44.

[2] Дейвіс Норман. Європа: Історія.— К.: Основи, 2000.— С. 236.

[3] Третьяков П. Н. Финно-угры, балты и славяне на Днепре и Волге.— М.; Л.: Наука, 1966.— С. 109.

[4] Богданович А. Е. Язык земли.— Ярославль, 1956.— С. 23.

[5] Ключевский В. О. Сочинœения: В 8 т.— М.: Госполитиздат, І956.— Т. І.— С. 228.

[6] Вопросы формирования русской народности и нации: Сб.— М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1958.— С. 82.

[7] Воинские повести древней Руси / Под. ред. В. П. Адриановой-Перетц.— М.; Л., 1949.— С. 33, 41.

[8] Наcонов А. Н. “Русская земля” и образование территории древнерусского государства.— М.: Изд-во АН СССР, 1951.— С. 173.

[9] Пресняков А. Е. Московское царство.— Пᴦ., Огни, 1918.— С. 5.

[10] Горюнова Е. И. Этническая история Волго-Окского междуречья.— М.: Изд-во АН СССР, 1961.— С. 5.

[11] Иловайский Д. Краткие очерки русской истории.— М., 1898.— С. 29.

[12] Голубинский Е. История русской церкви.— М., 1901.— Т. 1.— С. 442.

[13] Ляшенко П. И. История народного хозяйства СССР.— М., 1952.— Т. І.— С. 47.

[14] Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона.— СПб., 1891.— Т. V.— С. 830.

[15] Ключевский В. О. Сочинœения: В 8 т.— М.: Госполитиздат, 1956.— Т. І.— С. 293.

[16] ПСРЛ.— Л., 1926.— Т. 1, вып. 1.— С. 10–11.

[17] Тихомиров М. Н. Древнерусские города.— М.: Госполитиздат, 1965.— С. 392.

[18] Воронин Н. Владимир, Боголюбово, Суздаль, Юрьев-Польской.— М.: Искусство, 1974.— С. 13.

[19] Советская историческая энциклопедия в 16 т.— М.: Сов. энциклопедия, 1969.— Т. 12.— С. 333.

[20] Украина — это Русь: Литературно-публицистический сборник.— СПб.: ЛИО “Редактор”, 2000.— С. 38.

[21] Смолицька Г. Про так звані перенесені топоніми з Південної Русі у Північно-Східну Русь // Мовознавство.— 1993.— № 4.— С. 12.

[22] Там само.— С. 17.

[23] Ключевский В. О. Сочинœения: В 8 т.— М.: Госполитиздат, 1956.— Т. І, ч. І.— С. 294.

[24] Любавский М. К. Образование основной государственной территории Великорусской народности.— Л.: Изд-во АН СССР, 1929.— С. 11.

[25] Барсов Н. П. Очерки русской исторической географии. География начальной (Нестеровской) летописи.— Варшава, 1885.— С. 255.

[26] Лыткин В. И. Финно-угорские заимствования в русском языке // Русская речь.— 1972.— № 3.— С. 131.

[27] Уваров А. С. Меряне и их быт по курганным роскопкам // Труды первого археологического съезда в Москве.— М., 1871.— Т. 3.— С. 643–644.

[28] Милюков Н. М. Очерки по истории русской культуры.— СПб., 1896.— Ч. I.— С. 40–41.

[29] Любавский М. К. Образование основной государственной территории Великорусской народности.— Л.: Изд-во АН СССР, 1929.— С. 11–12.

[30] Покровский М. Н. Возникновение Московского государства и “Великорусская народность” // Историк-марксист.— 1930.— Т. 18–19.— С. 18.

[31] Барсов Н. П. Очерки русской исторической географии. География начальной (Нестеровской) летописи.— Варшава, 1885.— С. 257.

[32] Ключевский В. О. Сочинœения: В 8 т.— М.: Госполитиздат, 1956.— Т. I.— С. 294.

[33] Черняева М. Когда и как стала Волга русской рекой.— М., 1904.— С. 1.

[34] Ключевский В. О. Сочинœения: В 8 т.— М.: Госполитиздат, 1956.— Т. I.— С. 286

.

V. “СТАРШИЙ БРАТ”

Вислів “старший брат” донедавна в історіографії та публіцистиці треба було сприймати як псевдонім або синонім слова “росіянин”. Як засіб ідеологічної шовіністичної пропаганди вислів “старший брат” став у СРСР широко розповсюджуватися з 1936 р., а з 1938 р. розповсюдили вислів “великий русский народ”.1 У праці російського історика Б. Воліна “Великий русский народ” стверджується: “Народи СРСР пишаються своїм старшим братом, першим серед рівних у братерській сім’ї народів”.2 Москва доклала чимало зусиль, щоб міцно з’єднати словосполучення “старший брат” з російським етнонімом. “Партійні вожді полюбляли маніпулювати словами з родинної сфери — найбільший тиран XX ст. називався “батьком народу”, російський народ був для всіх інших “старшим братом”, комуністична партія іменувала себе “рідною”.3 Цікаво, що першим, хто вжив метафору “родные братья” стосовно українців та росіян, був жандармський полковник барон Корф.4 Проголошувалася рівність трьох “єдинокровних” східнослов’янських “народів-братів”, але цензура суворо стежила, щоб перелік цих народів йшов не за абеткою: російський “старший брат” завжди мав бути на першому місці.5 Як відзначив Р. Кісь, “братні слов’яни (“родные поколенья”) бачаться Москвою не в одній площині з нею, а ієрархічно “по вертикалі”, на безумовно нижчому щаблі”.6 Стосовно українців ідеологам “старшобратства” потрібно було зробити такі три кроки: “Спочатку росіян виділити з числа інших етнічних меншостей, зробити поряд з українцями титульною нацією. Потім надати російському народу роль “старшого брата”, “першого серед рівних”. І лише на третьому етапі зробити російську мову та культуру панівною в Україні”.7 Через те, що поняття “старший брат” тісно поєднане з перебігом формування російської етнічної спільноти та з відповідними процесами в білорусів і українців, то не можна уникнути розгляду деяких малознаних широкій публіці, але принципових для розуміння історії питань етногенезу східних слов’ян. В етногенному аспекті термін “старший брат” реально означав, що українці та білоруси, в званні “молодших братів”, є похідними від росіян. Іншими словами, етногенез українців та білорусів начебто відбувався пізніше від російського.

Насправді історична хронологія свідчить якраз про протилежне.

“Дослідження походження окремих східнослов’янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. На жаль, воно формувалося і вирішувалося переважно політиками, а не науковцями. Як наслідок, історична істина виявилась настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов’ян етнос був проголошений “старшим братом”.8

Питання формування трьох східнослов’янських народів є винятково актуальним і сьогодні. “Актуалізація цієї проблематики посилюється також позицією певних кіл, які виступають за реінтеграцію України в рамках пострадянського співтовариства. Ряд московських авторів намагається довести існування “первинної держави”, первинної Русі, із якої нібито виокремились згодом три східнослов’янські держави, і дати, таким чином, якесь історичне обгрунтування ідеї реанімації СРСР, політичної інтеграції трьох східнослов’янських народів. З цією метою обгрунтовується міфічне старшинство російського народу — “старшого брата”.9 Українські історики доцінювали політичну вагу питання етногенезу східних слов’ян. “Це питання має такі далекосяглі практичні наслідки політичного характеру, що ця суто наукова історична проблема була впродовж довгих літ живим доказом на те, як історична правда може бути жертвою політичного натиску з боку заінтересованого режиму”.10

Самі російські історики скаржаться, що питання про походження російського народу не має достатнього розв’язання. “Здавалося б, що зовсім необхідно утворення російської держави зв’язати з утворенням російського (великоруського) народу не лише в монографічній літературі, а й в загальних оглядах та навчальних підручниках. Звичайно справа обмежується тим, що в підручниках вказується на виникнення не великоросійського народу, а українського та білоруського. Читачеві, очевидно, пропонується зробити висновок, що якщо вже утворилися український та білоруський народи, то повинœен виникнути і великоросійський. Але як, за яких умов і коли відбувся цей дуже важливий факт, про це не говориться”.11

1725 р. в Петербурзі було засновано Академію наук під назвою “Академія наук і курйозних художеств”. Жартуючи, пізніше казали, що ця дивна назва пояснюється тим, що від російських учених-природознавців вимагається наука, в той час як від учених-гуманітаріїв і передусім істориків — “курйозні художества”. Як вже говорилося, за браком власних кваліфікованих наукових кадрів до Академії широко запрошуються іноземці — головним чином німці. На зміну українському культурному впливу XVII ст. приходить хвиля німецького культуртрегерства. Справа доходить до того, що перший російський історичний журнал, який стала видавати Академія з 1732 р., видається німецькою мовою (“Sammlung Ru?ischen Geschichte”). Німецькі історики Міллер, Шлоцер і Стріттер чомусь відразу засумнівалися у слов’янському походженні росіян. Проти такої позиції гостро виступила цариця Катерина II, яка сама в цій справі взялася за перо. По відповідних державних установах було розіслано таємний циркуляр, в якому урядово запевнювалося, що росіяни, як: весь, меря, мурома, є слов’янами і походять від стародавніх Роксолянів, тобто народів розсіяних, від чого, мовляв, і виникли назви Россія, росіяни. Далі в цьому указі-циркулярі цариця писала: “Спокусливим (соблазнительным) видасться усій Росії, а ще приймете тлумачення пана Стріттера про походження російського народу від фінів”.12 Після такого монаршого окрику наукове дослідження російського походження нужновго загальмувалося.

Аж в XIX ст. з науковою об’єктивністю став розглядати етногенез росіян професор Петербурзького університету Костянтин Кавелін. Свого часу його “єретичні” твердження викликали хвилювання серед російської громадськості. І неспроста. Кавелін писав: “Розкриймо перший наш літопис, який писаний в усякому разі не пізніше XI сторіччя. Укладач його знає малоросіян і перечисляє різні відділи цієї галузі руського племені; називає північно-західні галузі того ж племені: кривичів (білорусів) і слов’ян, згадує ще радимичів і в’ятичів, які походять від ляхів; але навдивовиж великорусів він зовсім не знає. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великоруси, живуть, за літописом, фінські племена, частково існуючі і зараз, частково вже зниклі. Де ж були тоді великоруси? Про них в переліку племен, які живуть в сучасній Росії, не згадується ні словом… З іншого боку, ми знаємо, колонізація фінського сходу почалася з XII сторіччя. Таким чином, ми маємо всі підстави припускати, що великоруси склалися в окрему галузь не раніше XI сторіччя”.13 Концепцію К. Кавеліна про виникнення росіян у XI сторіччі підтверджують новітні дані археології, антропології та етнології. Згідно з цими даними, слов’янські племена, що заселяли територію сучасної України (волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, уличі, тиверці, сіверяни), нікуди не переміщувалися і стали предками українського народу. Племена, що займали територію сучасної Білорусії (дреговичі, кривичі, радимичі), стали предками білоруського народу. “Верхнє Подніпров’я та області сучасної Білорусії, як виразно свідчать матеріали гідроніміки та археології, до приходу слов’ян були заселœені балтомовними племенами. Ці племена не покинули місць свого проживання і поступово були асимільовані слов’янами”.14 Ільменські словени утворили окремий псково-новгородський етнос, який у XV–XVI ст. був частково знищений, а частково насильно асимільований Москвою. А в Заліссі на основі змішування слов’янських колоністів з фінами утворився з часом наймолодший східнослов’янський етнос — росіяни.

В інкубаційному періоді етногенезу росіян на Заліссі виникла низка князівств, серед них найвідоміше — Владимиро-Суздальське. Земля Владіміро-Суздальського князівства була заселœена великим фінно-угорським племінним об’єднанням меря. “Колонізація цього краю, яка почалася наприкінці X ст., привела до обрусіння мері та формування тут згодом великоруської народності”.15 Обрусіння мері полягало в прийнятті християнської віри і мовної асиміляції. Це підтверджують археологічні та зокрема антропологічні джерела. “Справа Волго-Окського басейну вирішується порівняно просто. Слов’янський елœемент у добу середньовіччя у фізичних рисах населœення дуже невеликий. В сучасну епоху співвідношення фінно-угорського і слов’янського населœення змінюється на користь слов’янського. Однак різкої зміни населœення тут не було”.16 Відомий російський вчений і громадський діяч П. Мілюков ствердив: “Всі ми на око готові визнати фінські риси в типі великоруса”.17

Деякі автори полюбляють говорити, що від мері залишився тільки прикметник “мерзький” як синонім чогось плюгавого, обридливого, а сам “народець” в якийсь чудесний спосіб раптом щез. Таким способом намагаються обійти “сором’язливе” питання про роль мері та інших чудських племен (мордва, весь, мурома) у формуванні росіян. “Літописець, який спочатку згадує про мерю, згодом ніби про неї забуває. Якби меряни виселилися в іншу область або були б знищені на місці, літопис знав би про це, та зникнення цього племені для руських людей здійснилося зовсім непомітно. Проте змішування руських посœелœенців з фінськими тубільцями не пройшло безслідно для росіян”.18


Читайте также


  • - IV. Стеноз a. pulmonalis

    III. Атрезия трехстворчатого клапана А. Встречаемость: 2-5% больных с синими пороками сердца. Б. Анатомия. 1. Присутствуют четыре основные аномалии: 1) атрезин трехстворчатого клапана, 2) ДМПП, 3) гипоплазия ПЖ, 4) ДМЖП. Кровь обычно поступает в ПЖ через ДМЖП. 2. У 30% больных... [читать подробенее]


  • - IV. Дефекты межжелудочковой перегородки (ДМЖП)

    III. Полный (открытый) предсердно-желудочковый канал А. Эмбриология: выраженные дефекты развития эндокардиальных валиков. Б. Патология. 1. Значительный атриовентрикулярный дефект, включающий как меж-предсердную, так и межжелудочковую перегородку. 2. Патология... [читать подробенее]


  • - IV – малонебезпечні (бензин, фенол).

    Що шкідливіша речовина, то складніше здійснити захист атмосферного повітря і то нижчий його ГДК. Для кожної речовини встановлюються два нормативи: максимальна разова і середньодобова. Максимальна разова ГДК встановлюється для попередження рефлекторних реакцій у... [читать подробенее]


  • - Базилика Максенция-Констрантина в Риме, нач. IV века

    Это одно из лучших достижений строительного искусства римлян: «Все великолепные сооружения Максенция, как храм Ромы (Urbis) и базилику, сенаторы посвятили за заслуги Флавию [Константину]….» (Аврелий Виктор, О цезарях, 40, 26) (рис. 10.25). Здесь цилиндрические своды, пересекаясь,... [читать подробенее]


  • - Культовые и мемориальные сооружения IV в. до н. э.

    Храм Артемиды в Эфесе был перестроен вскоре после пожара 365 г. до н. э. архитектором Дейнократом. План грандиозного диптера VI в. до н. э. был в ос­новном сохранен, лишь стилобат был поднят на несколько ступеней. Низ колонн, как и в ар­хаическом храме, был украшен богатыми... [читать подробенее]


  • - IV. Мировая система. Проблемы глобализации. Место России в мировом сообществе.

    Предупреждение и разрешение социальных конфликтов. Стадии развития конфликтов. 1. перевес одной из сторон позволяет навязать более слабому свои условия прекращения конфликта. 2. борьба идет до полного поражения одной из сторон 3. затяжной характер из-за недостатка... [читать подробенее]


  • - Комплекс мужского костюма на вторую половину XIVв. - начало XVвека.

    1) Брэ. Шьется из белого льна. Перед пошивом обязательно постирайте и прогладьте купленную ткань! Лён имеет неприятную особенность «садиться», то есть ваша одежда после пошива может уменьшится в размерах под воздействием влаги. Длина до колен или чуть выше. Крой: ... [читать подробенее]


  • - РАЗРЕЗ IV

    РАЗРЕЗ II РАЗРЕЗ IV 3 I II 4 5 15,0 15,0 3,8 5,3 5,3 7,5 5,3 3,8 Рис.2.3.Поперечные профили земляного полотна первого варианта реконструкции обгонного пункта ВАРИАНТ 2 РАЗРЕЗ I I II 4 5 15,0 15,0 3,8 5,3 5,3 7,5 3,8 I II 4 5 15,0 15,0 3,8 5,3 5,3 7,5 3,8 Рис.2.4.Поперечные... [читать подробенее]


  • - XII—XIV вв.

    1 — дворец; 2 — аркада теремца (фреска Кнево-Софийского собора); 3 — трехэтажный столп с шатром; 4 — крещатая крыша; 5 - бочечная крыша на тереме (Радзивилловская летопись) 6 - бочечная крыша, гульбище, вышка (Хроника Амратола) 7 - 9 - кубоватые крыши (Радз. лет.) 10 -... [читать подробенее]


  • - XII—XIV вв.

    1 — дворец; 2 — аркада теремца (фреска Кнево-Софийского собора); 3 — трехэтажный столп с шатром; 4 — крещатая крыша; 5 - бочечная крыша на тереме (Радзивилловская летопись) 6 - бочечная крыша, гульбище, вышка (Хроника Амратола) 7 - 9 - кубоватые крыши (Радз. лет.) 10 -... [читать подробенее]