Open Library - открытая библиотека учебной информации

Открытая библиотека для школьников и студентов. Лекции, конспекты и учебные материалы по всем научным направлениям.

Категории

Дом INTRODUCTION TO THE HISTORICAL STUDY OF LANGUAGE.
просмотров - 608

БАЗОВА

ПЛАН

Мета

ПЛАН

Мета

ПЛАН

Мета

ПЛАН

Мета

ПЛАН

Мета

Освітня (навчальна): поглиблення знань студентів і слухачів магістратури з питань міжнародних стандартів прав людини та вивчення цих стандартів, викладених у відповідних міжнародних інструментах; конкретизація посутніх ознак міжнародних стандартів прав людини закріплених в Міжнародному біллі про права людини та в інших міжнародних актах; систематизація знань, засвоєних під час лекційних занять щодо розуміння стандартів прав людини в Україні; вироблення вміння користуватися інструментарієм науки прав людини.

Розвивальна: розвиток логічного мислення студентів і слухачів магістратури в контексті дискурсу стандартів прав людини в умовах глобалізації; набуття ними умінь творчо працювати з нормативними актами та спеціальними літературними джерелами, аналізувати юридичні факти, явища і проблеми реалізації прав людини і громадянина в Україні.

Виховна:прищеплення інтересу до вивчення ідеї об’єктивної необхідності стандартизації прав людини на міжнародному та національному рівні, виховання відповідального ставлення до вирішення навчальних завдань, творчого опрацювання спеціальної нормативної літератури і соціальної практики, поваги до прав людини.

1. Вплив глобалізації на процеси універсалізації каталогу прав людини

2. Поняття міжнародних стандартів прав людини і їх ознаки

3. Основні міжнародні документи з прав людини

4. Міжнародні гуманітарні стандарти та їх вплив на конституційний механізм і межі рецепції в Україні

1. Вплив глобалізації на процеси універсалізації каталогу прав людини

Якісно новий етап в історії прав людини розпочався після Другої світової війни. У ХХ столітті права і свободи людини із проблеми суто національної набули міжнародного характеру, стали справою всього міжнародного співтовариства, а відтак з’явились міжнародні акти, в яких закріплені певні стандарти щодо визначення правового статусу людини і громадянина. Насамперед їх основу складає Міжнародний білль про права людини, який включає декілька документів:

Загальну декларацію прав людини (1948);

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966) з факультативними протоколами до них.

Стандарти, інструменти, механізми- це суто технічні поняття які не мають ніякого відношення до гуманітарної сфери прав людини. Проте ці терміни стали «робочою мовою» міжнародних організацій і національних установ з прав людини.

Поняття «міжнародні стандарти» у сфері прав людини означає обов'язкові вимоги, норми, закріплені в міжнародних актах (документах). Залежно від того, в рамках якої міжнародної організації прийняті документи з прав людини, вони поділяються на універсальні стандарти (документи ООН), і регіональні стандарти (локальні), наприклад, прийняті під керівництвом Ради Європи – стандарти Ради Європи. Між універсальними і регіональними стандартами немає протиріч, а є скоріше спадкоємність, узгодженість.

За аналогією положення Конституції у сфері прав людини є національним стандартом по відношенню до законів.

2. Поняття міжнародних стандартів прав людини і їх ознаки

Норми, що містяться в міжнародних документах, обов'язкові для законотворчості розвинутих держав, тобто є міжнародними стандартами[4]. Як визнано у літе­ратурі, цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості (наприклад, Гельсінський заклю­чний акт, документи Віденської та Копенгагенської зустрічей, міжнародні звичаї[5]. На переконання В.Г. Буткевича можна вважати, що людство виробило «своєрідний кодекс прав людини в міжнародному праві»[6]. Проте міжнародні стандарти – це не декларовані міжнародним співтовариством приклади, а норми, які необхідно втілювати в життя.

М.Орзіх вважає, що хоч основні права, свободи і обов'язки встановлюються найвищими органами державної влади у формі конституційного закону[..], вони не можуть бути вужчими за змістом від міжнародно-правових стандартів. Це – завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи[7].

Для розуміння природи й особливостей міжнародних стандартів прав людини неабияке методологічне значення має прийнята 4 грудня 1966 р. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 41/120 «Встановлення міжнародних стандартів у сфері прав людини». У цьому акті було викладено керівні принципи, які мали би враховуватись при розробці міжнародних документів у означеній сфері. Зокрема, такі документи повинні: «а) узгоджуватись із існуючим зводом міжнародно-правових норм у сфері прав людини; b) мати фундаментальний характер і ґрунтуватись на притаманних людській особистості гідності та цінності; с) бути достатньо чіткими, або служити джерелом прав і обов’язків, які піддаються визначенню й здійсненню; d) передбачати, де це доречно, реалістичний та ефективний механізм здійснення, включаючи системи подання доповідей; е) користуватися широкою міжнародною підтримкою».

Ознаки та поняття міжнародних стандартів прав людини.

Найпершою ознакою міжнародних стандартів зазвичай називають фіксацію змісту та обсягу прав людини. Ці стандарти становлять закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах ті праволюдинні показники, до досягнення яких зобов’язуються або заохочуються держави[8].

Деякі науковці небезпідставно звертають увагу на те, що міжнародні стандарти прав людини встановлюють «мінімальний стандарт», як «мінімально допустимий консенсус»; мінімальний рівень, на якому мають реалізовуватись[9].

Окрім цього, стандартизуватись також можуть певні вимоги до засобів гарантування прав людини (зокрема, позитивні обов’язки держави із забезпечення, охорони і захисту таких прав).

Обов’язковість (принаймні бажаність) або модельність[10] дотримання державами міжнародних праволюдинних стандартів також є однією з їхніх важливих ознак. Міжнародні стандарти можуть бути настановами або формально-обов’язковими, або ж рекомендаційними, які мають братись до уваги при конструюванні, моделюванні усіх інших юридичних норм стосовно прав людини.

До ознак міжнародних стандартів прав людини також відносять їх універсальність – вона може мати виявлення в масштабах всієї планети - всœесвітня чи регіону – регіональна (локальна).

Ще однією специфічною властивістю міжнародних стандартів прав людини є гранична абстрактність застосовуваних у них терміно-понять суто оціночного характеру[11].

Беручи до уваги усі вказані вище ознаки міжнародних стандартів, у науковій літературі пропонується таке визначення цього поняття: міжнародні стандарти прав людини – це закріплені у міжнародних актах і документах, текстуально уніфіковані й функціонально універсальні (для певних міжнародних об’єднань держав) принципи та норми, які за посœередництвом вельми абстрактних, здебільшого оціночних, терміно-понять фіксують мінімально необхідний або бажаний зміст і/чи обсяг прав людини, зумовлювані досягнутим рівнем соціального розвитку та його динамікою, а також встановлюють позитивні обов’язки держав щодо їх забезпечення, охорони й захисту та передбачають за їх порушення санкції політико-юридичного чи політичного характеру.

3. Основні міжнародні документи з прав людини

Сучасне міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що складають цілісне законодавство. Каталог (перелік) стандартів прав людини знайшов свою фіксацію в сучасних міжнародних документах, більш відомих як ″міжнародні інструменти″. Під інструментами необхідно розуміти різного роду документи, що містять принципи і норми (стандарти) з прав людини, прийняті міжнародними організаціями.

За формою виявлення і ступенем обов’язковості вони класифікуються на декларації/рекомендації і договори.

Міжнародне законодавство з прав людини включає п'ять різновидів документів:

1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід'ємних прав.

2. Угоди, спрямовані на запобігання та покарання злочинів, що призводять до масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p.).

3. Конвенції, націлені на захист груп населœення, які потребують особливого піклування з боку держави (наприклад, Конвенція про права дитини 1989 p.).

4. Конвенції, спрямовані на захист індивіда від зловживань з боку органів держави та посадових осіб (наприклад, Женевська конвенція 1949 р. про захист жертв війни).

5. Міждержавні конференції з прав людини, що приймають заключні документи, обов'язкові для виконання державами-учасницями (Заключний документ Всесвітньої конференції з прав людини. – Відень, 1993 p.).

В основу міжнародних стандартів з прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як:

- повага до суверенітету держави;

- неприпустимість втручання у внутрішні справи держави;

- самоврядування народів та націй;

- рівноправність всіх людей та заборона дискримінації;

- рівність прав і можливостей чоловіків та жінок;

- дотримання прав людини, навіть, за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини.

До найперших міжнародних інструментів з прав людини належать: Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966/1976), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966/1976), 1-й і 2-й Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966/1976). Разом вони складають Міжнародний білль про права людини.

Права людини в контексті Гельсінського процесу. Більшість статей зазначених міжнародних документів мають загальний характер. Проте в останній чверті ХХ сторіччя було покладено початок гуманістичному процесу в Європі, який отримав назву Гельсінського процесуі з ним розпочався процес конкретизації норм з прав людини в рамках Організації з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ).

В 1975 р. (1 серпня) Гельсінський процес позначився підписанням Заключного Гельсінського акту, один з чотирьох основних розділів якого відноситься до гуманітарної співпраці європейських держав з прав людини.

У подальшому Гельсінський процес поповнився документами Віденської наради (1989 р. - Підсумковий документ Віденської зустрічі), Паризькій хартії для нової Європи (1992 р.) та іншими документами з праволюдинного напрямку.

4. Міжнародні гуманітарні стандарти та їх вплив на конституційний механізм і межі рецепції в Україні

Правам людини, у тому числі й міжнародним стандартам прав людини, притаманна вкрай важлива риса: вони не лише обмежують державну владу, але й роблять її підзаконною. За умов глобалізації, права людини стали об'єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства, а тому поведінка держави по відношенню до носіїв основних прав стає ще й контрольованою з боку міжнародної спільноти.

Загальновизнані принципи прав людини закріплюються у національному законодавстві і вважаються критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.

Створення міжнародних інструментів позитивно вплинуло на розвиток національного законодавства з прав людини. З огляду на це можна говорити про ″три хвилі″ конституцій, прийнятих у другій пол. ХХ – початку ХХІ ст.: у повоєнний період – Італія, Японія, ФРГ; у 70-х рр. – Греція, Португалія, Іспанія; у 90-х рр. – у країнах східної Європи, на пострадянському просторі, у яких викладені основні права людини, як того вимагають міжнародні стандарти. Нова конституціоналізація прав людини мала місце і в Україні (1996 р.)[12].

Передбачений Основним Законом України механізм інтеграції в правову систему норм і принципів міжнародного права сприяв активізації євроінтеграційних процесів, зокрема в національному правопорядку до визнання і захисту прав людини стала застосовуватися рецепція інструментів міжнародного правопорядку.

ТЕМА 3. МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ І СОЦІАЛЬНІЙ ПРАКТИЦІ

Тема 3.1. Викладення стандартів прав людини і громадянина в Конституції України 1996 року

Освітня (навчальна): поглиблення знань студентів і слухачів магістратури з питань міжнародних стандартів прав людини та викладення їх у Конституції України; конкретизація посутніх ознак національних і міжнародних стандартів прав першого покоління; систематизація знань, засвоєних під час лекційних занять щодо розуміння системи прав першого покоління, їх особливостей і змісту; вироблення вміння користуватися інструментарієм науки прав людини для пояснення їх юридичної природи, гарантування і захисту.

Розвивальна: розвиток логічного мислення студентів і слухачів магістратури в контексті дискурсу стандартів прав людини в умовах сьогодення; набуття ними умінь творчо працювати з нормативними актами та спеціальними літературними джерелами і судовою практикою; формування умінь і навичок аналізу юридичних фактів, явищ і проблем забезпечення прав людини і громадянина в Україні.

Виховна:прищеплення інтересу до вивчення, стандартів прав людини і громадянина в Україні, виховання принципів толерантності і поваги до прав людини, відповідального ставлення до вирішення навчальних завдань, творчого опрацювання спеціальної нормативної літератури і соціальної практики.

1. Класифікація основних прав людини.

2. Носії та адресати основних прав людини

3. Викладення в Конституції України прав першого покоління та їх порівняльний аналіз з міжнародними стандартами

1. Класифікація основних прав людини

Вивчення прав людини вимагає розуміння їхньої класифікації та з’ясування носіїв і адресатів.

Спробуємо пригадати висновки теорії стосовно типології прав людини. В теорії про права людини існують різні способи класифікації основних прав и свобод людини і громадянина. Проте загальновизнаних засад таких класифікацій немає. Розрізняють національно-правову класифікацію прав людини та міжнародно-правову. Де в чому вони співпадають, а інколи і ні.

Більшість учених – вітчизняних і зарубіжних (М.В. Баглай, В.Ф. Погорілко, Ю.Н. Тодика, В.В. Кравченко та ін.) дотримуються розподілу прав і свобод на три групи: 1) особисті; 2) політичні; 3) економічні, соціальні та культурні.

Класифікація основних прав і свобод людини можлива за такими видами:

§ за історичними поколіннями прав людини;

§ за змістом;

§ за характером їх здійснення;

§ за формою їх здійснення;

§ за характером забезпечення;

§ за характером утворення.

2. Носії та адресати основних прав людини

Носієм основних прав людини є кожна приватна особа. Кожна людина - носій прав і свобод людини, кожний громадянин – носій прав, обумовлених ще й принципом громадянства. Основний Закон України розподіляє ті чи інші права, в залежності від принципу належності до Української держави, на права людини і права громадянина.

Крім того носіями основних прав можуть бутиоб’єднання декількохосіб.

Адресатами основних прав,відповідно до змісту статті 3 Конституції є всі державні органи – законодавчі, виконавчі та судові. Проте із змісту статті 19 виходить, що основними правами пов’язані також і органи місцевого самоврядування, оскільки Конституція відводить для них широке коло владних повноважень.

3. Викладення в Конституції України прав першого покоління та їх порівняльний аналіз з міжнародними стандартами

Громадянські права виконують охоронну функцію в житті людини і мають подвійну назву "особисті права". Весь комплекс цих прав забезпечує життя, свободу, фізичну цілісність і недоторканність особи. Громадянські права лежать в основі практично всього правового статусу людини, а тому без такої передумови усі інші права втрачають всякий сенс. Вони є різними за своїм призначенням, викладенням та гарантуванням, відрізняються від усіх інших прав своїм походження тощо.

У міжнародних документах громадянські (особисті) права закріплені: 1) в універсальних стандартах: ЗДПЛ – ст.ст. 3-19; Міжнародний пакт "Про громадянські та політичні права" – ст. 6-20; 2) в регіональних стандартах: ЄКПЛ – ст. 2, 3, 5, 8, 9, 10; 3) в інших міжнародних інструментах: Декларація про поліцію – ст.12-13; Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку; Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку.

УКонституції України ці права послідовно викладено з 27 по 35статтю.

На виконання міжнародних стандартів спрямовані закони України про ратифікацію Протоколу № 6[13] до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, який стосується скасування смертної кари", Другого Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ст.1)[14] та ін.

Іншу групу прав першого покоління утворюють права у сфері державного та суспільно-політичного життя.

Право на громадянство (ст.4, 25). Відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права кожна дитина має право на громадянство. Це положення містить п.3 ст. 24 Пакту "Про громадянські і політичні права" та ст. 7 Конвенції про права дитини.

Право на участь в управлінні справами держави. Міжнародними стандартами приділяється достатньо уваги праву кожної людини і громадянина на участь в управлінні своєю країною, доступу до державної служби тощо: Загальна декларація прав людини – ст. 21; Міжнародний Пакт "Про громадянські і політичні права" (ст. 25). В Конституції України це право закріплено у статті 38, а гарантії його реалізації винœесені до окремого розділу, яким встановлюються засади безпосœередньої демократії (розділ ІІІ. Вибори. Референдум).

Серед інших прав у сфері державного та суспільно-політичного життя Конституцією України закріплені такі права, як "право на об’єднання"(ст.36), "право на звернення" (ст.40), "свобода інформації" (ч.2-4 ст.34) і "свобода зборів"; які в Декларації, в Пакті та в інших Конвенціях у таких видах формулюваннях не передбачені.

ТЕМА 3.2. Юридичні стандарти економічних, соціальних і

культурних прав людини і громадянина в Україні: порівняльний аналіз

Освітня (навчальна): поглиблення знань студентів і слухачів магістратури з питань юридичних стандартів прав другого покоління, закріплення їх у Конституції України та узгодженості з міжнародними стандартами прав людини; конкретизація посутніх ознак міжнародних і національних стандартів прав другого покоління; систематизація знань, засвоєних під час попередніх лекційних занять щодо розуміння системи прав другого покоління, їх особливостей і змісту, ставлення до цих стандартів науковців та міжнародних організацій; вироблення вміння користуватися інструментарієм науки прав людини до прав цього виду.

Розвивальна: розвиток логічного мислення студентів і слухачів магістратури в контексті дискурсу стандартів прав людини в умовах сьогодення; набуття ними умінь творчо працювати з нормативними актами та спеціальними літературними джерелами і судовою практикою; формування умінь і навичок аналізу юридичних фактів, явищ і проблем забезпечення прав другого покоління в Україні.

Виховна:прищеплення інтересу до вивчення стандартів прав людини і громадянина в Україні, виховання принципів толерантності і поваги до прав людини, відповідального ставлення до вирішення навчальних завдань, творчого опрацювання спеціальної нормативної літератури і соціальної практики.

1. Поняття і юридична природа прав другого покоління (соціально-економічних і соціально-культурних прав)

2. Міжнародні і національні стандарти прав другого покоління (національне і міжнародне викладення соціально-економічних і соціально-культурних прав)

3. Порівняльна характеристика прав другого покоління (соціально-економічних і соціально-культурних прав)

1. Поняття і юридична природа прав другого покоління (соціально-економічних і соціально-культурних прав)

Економічні, соціальні і культурні права і свободи складають особливу групу прав і свобод людини і громадянина, пов'язаних з концепцією соціальної держави та стосуються таких сфер життєдіяльності, як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні й духовні потреби людини тощо. В узагальненому вигляді об’єм зазначених прав позначається терміно-поняттям "соціально-економічні права".

Соціально-економічні права відносяться до прав людини другого покоління і покликані виконувати особливу функцію в життєдіяльності людини.

Для прав другого притаманна особлива сфера правового регулювання і особливий механізмзабезпечення.

До прав другого покоління традиційно відносять економічні, соціальні та культурні права.

Економічні правапередбачають право на працю, право на захист від безробіття, право на справедливі та гідні умови праці, право на приватну власність, свободу економічної діяльності.

Соціальні праваскладаються із прав на соціальне забезпечення, на достатній життєвий рівень, психічне і фізичне здоров’я, із прав на житло, охорону здоров’я та медичну допомогу.

Культурні правапередбачають: право на освіту, на участь у культурному житті (свобода літературної, художньої, наукової та інших видів творчості) тощо.

Дихотомія соціально-економічних прав.

2. Міжнародні і національні стандарти прав другого покоління (національне і міжнародне викладення соціально-економічних і соціально-культурних прав)

Міжнародно-правове визнання соціально-економічних прав було здійснено ООН в 1945 р. та скріплено Загальною декларацією прав людини 1948 р., розробленою за ініціативи ООН. Зокрема, в Статуті ОНН у п.3 ст. 1 окреслена всœеосяжна гуманітарна мета ООН, на досягнення якої спрямовуються її зусилля – здійснення міжнародного співробітництва для вирішення міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, заохочення і розвиток поваги до прав людини і основних свобод.

Права соціально-економічної та соціально-культурної сфер життя людини послідовно закріплені Загальною декларацією у статтях 22-27: 1) право на соціальне забезпечення; 2) право на працю, справедливу і задовільну винагороду за працю; 3) право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та оплачувану періодичну відпустку; 4) право на життєвий рівень, що є необхідним для підтримки здоров’я і добробуту людини і її сім’ї; 5) захист материнства і дитинства; 6) право на створення профспілок для захисту своїх інтересів; 7) право на освіту; 8) право на участь у культурному житті суспільства; та 9) право на захист моральних і матеріальних інтересів людини, яке є результатом її наукової, літературної або художньої творчості (тобто право на захист інтелœектуальної власності).

Перелік основних прав у сфері соціального, економічного і культурного життя людини отримав назву "права другого покоління", які у подальшому були виокремлені від усіх інших прав Міжнародним пактом"Про економічні, соціальні та культурні права". Зазначені права послідовно розміщені в частині ІІІ Пакту (ст.6-15), а принципи щодо їх визнання, обов’язки та заходи держав по їх забезпеченню, викладені у І-й та ІІ-й частинах (стаття 1 і статті 2-5).

Каталог (номенклатура) соціально-економічних прав викладених у Декларації і Міжнародному пакті певною мірою співпадають, але останній документ, з певними модуляціями, більш конкретно формулює основні права, передбачає механізм для їх забезпечення. 10 грудня 2008 року ГА ООН ухвалила Факультативний протокол до Пакту, яким передбачається можливість подачі індивідуальних скарг на порушення Пакту.

Каталог прав, що отримали назву соціально-економічних прав, системно закріплені в статтях 41-54 Конституції України.

3. Порівняльна характеристика прав другого покоління (соціально-економічних і соціально-культурних прав)

Список перерахованих прав закріплених в Міжнародному пакті "Про економічні, соціальні і культурні права" очолює право на працю. Право на працю закріплене і у ст.43 Конституції України, де перша, друга, третя та четверта частини цієї статті в цілому відображають вимоги ст.6 і ст.7 Міжнародного пакту "Про економічні, соціальні і культурні права". В частині третій ст. 43 Конституції України, визначена конституційна оцінка примусової праці у відповідності до ч. 3 ст. 8 іншого Міжнародного пакту"Про громадянські і політичні права". Нарешті, в частині шостій в імперативній формі встановлений захист від безробіття: "громадянам гарантується захист від незаконного звільнення", чого не передбачається у Пактах.

Певною мірою узгодженість змісту прав і свобод на міжнародному та національному рівні досягнута в регламентації і таких прав як "право на страйк"(ст. 44 Конституції України і пункту “d” ч.1 ст.8 Пакту "Про економічні, соціальні і культурні права"), "право на відпочинок"(відповідно ст.45 Конституції України і пункту “d” ст.7 Пакту), "право на соціальне забезпечення"(ст. 46 Конституції України і ст. 9 Пакту), "право на освіту" (відповідно ст. 53 Конституції України і ст. 13 Пакту). Конституція України (ч. ст. 53) на відміну від Пакту (п. “a” ч.2 ст.13) гарантує отримання повної загальної середньої освіти (вона є обов'язковою), доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам, а в Пакті обов’язковою і безоплатною визнається лише початкова освіта. Середня освіта в її різних формах, включаючи професійно-технічну середню освіту, повинна бути відкрита і зроблена доступною для всіх шляхом вжиття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового запровадження безплатної освіти, зазначається у п. b)ч. 2 ст. 13 Пакту.

У Конституції України передбачені різні за своїм призначенням права усфері культури і охорони здоров’я (ст.54, 49) – свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості(ч. 1 ст.54), захист інтелœектуальної власності (ч. 1 ст. 54), у тому числі й право на охорону здоров’я (ст.49), – цілком відповідають вимогам Пакту, сформульованим у статтях ст.15 і 12.

Із переліку прав другого покоління, визнаних Пактом "Про економічні, соціальні і культурні права", закріплених і гарантованих Конституцією України, є певні розбіжності у викладенні такого стандарту, як право на життєвий рівень. Положення частини 1 статті 11 Пакту передбачає: "Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на неухильне поліпшення умов життя". Конституція України не використовує вислів "неухильне поліпшення умов життя". На наш погляд, це положення скоріше за всœе належить до ключового принципу соціально-економічних прав, ніж до самого права.

Є й інші невідповідності між національним та міжнародним стандартом.

В Конституції України (ст. 26) містяться положення, які стосуються прав іноземців та осіб без громадянства. Ці категорії фізичних осіб, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. У зв’язку з цим в України прийняті закони "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" в ред. від 26 вересня 2011 р. та "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" в ред. Закону № 3671-V від 8 липня 2011 року.

Конституція України не позбавлена патерналістських ідей, що суперечить ідеї вільного громадянського суспільства.

ТЕМА 4. ДЕРЖАВНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

4.1. Гарантії реалізації прав і свобод: поняття, класифікація, конституційне закріплення

Освітня (навчальна): поглиблення знань студентів і слухачів магістратури з питань гарантій стандартів прав людини і громадянина в Україні, нормативного закріплення їх у Конституції України; з’ясування сутності державного механізму та складових; систематизація знань із системи гарантій захисту прав людини, їх особливостей і змісту; вироблення вміння користуватися інструментарієм науки прав людини з питань державного механізму.

Розвивальна: розвиток логічного мислення студентів і слухачів магістратури в контексті дискурсу механізму забезпечення прав людини в умовах сьогодення; набуття ними умінь творчо працювати з нормативними актами та спеціальними літературними джерелами і судовою практикою; формування умінь і навичок аналізу юридичних фактів, явищ і проблем стосовно державного механізму забезпечення прав людини і громадянина в Україні.

Виховна:прищеплення зацікавленості до вивчення, стандартів прав людини і громадянина в Україні та на міжнародному рівні, виховання принципів толерантності і поваги до прав людини, відповідального ставлення до вирішення навчальних завдань, творчого опрацювання спеціальної нормативної літератури і соціальної практики.

1. Поняття гарантій прав і свобод людини, їх класифікація і система

2. Конституційні гарантії, їх нормативне викладення і зміст

1. Поняття гарантій прав і свобод людини, їх класифікація і система Визнання державою прав і свобод людини і громадянина одночасно означає обов’язок держави затвердити ці права в своєму законодавстві, переважно в Конституції. Ці обов’язки, реалізовані в Розділі 2 Конституції України, зрештою формують конституційні гарантії прав людини, які зобов’язані визнавати і гарантувати в адміністративно-територіальних одиницях всі органи влади.

Важливим засобом захисту прав та свобод людини є гарантії[15]. Вони являють собою систему узгоджених норм, принципів і вимог, які забезпечують процес дотримання прав та законних інтересів людини.

Конституція України (ч.2 ст.3) встановлює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави. Вектор у взаємовідносинах між людиною і державою у нинішній Конституції має спрямування: «Держава для людини», а не навпаки: «Людина для держави», як то було раніше. Це визначає відповідний алгоритм системи гарантій.

Призначення гарантій полягає у створенні найсприятливіших умов для реалізації конституційно закріпленого статусу людини.

Поняття «гарантії прав і свобод людини і громадянина» потрібно відрізняти від подібного поняття «конституційно-правові гарантії», оскільки останні закріплюються у Конституції, а перші – іншими законодавчими актами[16].

Науковці по різному формулюють визначення гарантій (О.Ф. Скакун[17]. Н.С. Малєїн; В.С. Нерсесянц[18], В.Ф. Погорілко, А.М. Колодій, П.М. Рабинович, В.Є. Чиркін та ін.): це способи, умови і засоби, що створюють для особи можливість реалізувати свої суб’єктивні права, виконувати належним чином відповідні обов’язки, які також слід розглядати як певні гарантії.

Ефективність гарантій обумовлюється багатьма чинниками і залежить від рівня розвитку загальноправових принципів, стану економіки, рівня розвитку демократичних інститутів, реальності політичної системи суспільства, наявності системи досконалих законів у державі, ефективності механізмів реалізації законоположень тощо.

Весь комплекс гарантій охоплюються категорією «механізм захисту прав людини і громадянина», і він покликаний здійснювати охоронну, регулятивну, виховну, інформаційну та компенсаційну функції.

Найпоширенішою класифікацією гарантій у юридичній літературі є[19]:

І. За практичним спрямуваннямрозрізняють загальні та спеціальні гарантії. У свою чергу загальні гарантіїподіляються на економічні, політичні, організаційні та інші гарантії.

Спеціальні гарантії – це юридичні гарантії, які визначаються як система правових засобів, що сприяють процесу реалізації, захисту та поновленню прав і свобод суб'єктів права. Юридичні гарантії мають конституційну та законодавчо-галузеву форми закріплення. Основні юридичні гарантії викладені у Конституції – це блок положень закріплених у статтях 55-64.

II. За характеромгарантії поділяють на:

а) норми та принципи матеріального і процесуального права, що у процесі реалізації забезпечують реальність прав та свобод людини;

б) судовий захист порушених прав і свобод та можливість їх судового поновлення;

в) контроль за дотриманням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень Конституції про права та свободи людини і громадянина. Важливе значення у сфері парламентського контролю належить Уповноваженому з прав людини;

г) відповідальність за порушення прав та свобод людини, що поширюється на всіх суб'єктів права без винятку.

III. За ступенем поширеностігарантії класифікують на національні та міжнародні:

а) національні (внутрішньодержавні), закріплюються нормами національного законодавства і гарантуються державою (державний захист прав і свобод людини, проголошений ст. 3 Конституції України, судовий захист прав людини, право людини на самозахист);

б) міжнародні гарантії.

IV. За суб'єктами,що реалізують гарантії, розрізняють:

– гарантії Верховної Ради України;

– гарантії Президента України як гаранта додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 КУ);

– гарантії органів виконавчої влади (п. 2 ст. 116, п. 2 ст. 119 КУ);

– судові гарантії (ст. 55, 150 КУ);

– гарантії омбудсмана (п. 17 ст. 85, ст. 101 КУ);

– гарантії прокуратури (пп. 2-5 ст. 121 КУ);

– адвокатські гарантії (ст. 59 КУ);

– гарантії політичних партій та громадських організацій (ч. 1 ст. 36 КУ);

– гарантії місцевих адміністрацій та органів місцевого самоврядування, (п. 2 ст. 119, п. 2 ст. 116 КУ);

– гарантії міжнародних органів та організацій, членом яких є Україна.

V. За особливостями правового статусу, що гарантується, визначають:

а) загальні гарантії, що поширюються на всіх суб'єктів суспільних відносин у рівній мірі;

б) родові, гарантії;

в) галузеві, гарантії;

г) індивідуальні гарантії.

VI. За змістом розрізняють:

а) контрольні гарантії;

б) процедурні гарантії;

в) організаційно-технічні гарантії.

У міжнародних документахгарантії розподілені відповідно з існуючими інструментами та у залежності зі сферами їх дії (гарантії універсального і регіональних механізмів).

2. Конституційні гарантії, їх нормативне викладення і зміст

Важливу роль в системі гарантій прав людини насамперед відіграють конституційні гарантії, оскільки Конституція є першоджерелом у створенні й функціонуванні правової системи, усього законодавства країни, державн


Читайте также


  • - INTRODUCTION TO THE HISTORICAL STUDY OF LANGUAGE.

    БАЗОВА ПЛАН Мета ПЛАН Мета ПЛАН Мета ПЛАН Мета ПЛАН Мета Освітня (навчальна): поглиблення знань студентів і слухачів магістратури з питань міжнародних стандартів прав людини та вивчення цих стандартів, викладених у відповідних... [читать подробенее]