Open Library - открытая библиотека учебной информации

Открытая библиотека для школьников и студентов. Лекции, конспекты и учебные материалы по всем научным направлениям.

Категории

Архитектура Суспільно-політичний устрій США на початку XX ст. Становлення двопартійної системи.
просмотров - 981

Розвиток США у XIX ст. Війна між Північчю і Півднем(Громадянська війна(1861-1865 р.)).

Війна за незалежність(1775-1783 р.). Утворення США.

3. Реконструкція Півдня (1865-1877 pp.)

1. Війна за незалежність(1775-1783 р.). Утворення США.

Перша англійська колонія на узбережжі Північноамериканського материка була створена в 1607 р. і дістала назву Віргінія. В 1775 р. в 13 колоніях (Массачусетс, Род-Айленд, Нью-Гемпшір, Коннектікут, Пенсільванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Делавер, Віргінія, Меріленд, Північна Кароліна, Південна Кароліна, Джорджія) налічувалося 2,5 млн жителів, з них приблизно 500 тис. становили негри-раби. Колонії користувалися певною автономією у внутрішніх справах, що підтверджувалося королівськими грамотами. їх мешканці вважалися громадянами Англії, хоча своїх представників у парламенті метрополії не мали. За ними визнавалася свобода релігії, право обирати посадових осіб, носити зброю, створювати ополчення, брати участь у податко-обкладанні. Тут, в колоніях, діяв суд присяжних і англійське «загальне право».

Традиційно склалося так, що колоністи-дворяни селилися на південь від ріки Потомак, а селяни та ремісники - на північ від неї. Відповідно, на півдні переважали великі рабовласницькі плантації, де експлуатувалася праця негрів та ірландців, а на півночі - фермерські господарства, промислові та ремісничі підприємства.

У Пенсільванії, Делавері, Меріленді, Род-Айленд, Коннектікут влада перебувала в руках у власників колонії, які діяли під контролем уряду Англії. Королівські колонії управлялися губернатором, якого призначав король (Нью-Йорк, Нью-Джерсі та ін.). Незважаючи на те, що кожна з 13 колоній мала свій особливий устрій та свою особливу форму управління, можна зазначити одну характерну рису - Південь був настроєний більш проанглійськи, тут домінували монархічні переконання. Натомість на Півночі переважали сепаратистські і республіканські настрої.

Метрополія часто втручалася у справи колоній, до того ж це втручання мало негативний характер. Так, у 1763 р. король Георг III заборонив колоністам займати землі західніше Аллеганських гір. А в 1765 р. англійський парламент увів в колоніях новий податок -«гербовий збір», котрим обкладалися і торговельні угоди, і всі газети, оголошення, офіційні документи тощо. Також мали місце й інші економічні утиски: дозволялося експортувати товари лише в Англію і лише з метрополії отримувати імпорт тощо. Зрозуміло, усе це викликало протести і сильні сепаратистські настрої.

Перший проект федерації північноамериканських колоній був розроблений Бенджаміном Франкліном ще у 1748 p..5 вересня 1774 р. відбувся перший Континœентальний конгрес(Континœентальний конгрес (англ. Continental Congress) — тимчасовий уряд, що виник в результаті Американської революції і був de facto першим урядом США. Цей уряд не мав законодавчої основи та повністю залежав від окремих колоній щодо виконання рішень, фінансування та інших ресурсів. Фактично Континœентальний конгрес представляв собою дві окремі організації, що представляли колишні тринадцять британських колоній в Північній Америці та штати, на які ці колонії перетворилися в 1776 році.), який виробив два документи: «Декларація прав і потреб колоній» та «План асоціацій першого Континœентального конгресу».

У жовтні 1774 р. розпочалися військові сутички між патріотами і роялістами(лоялістами) в штатах Кентуккі та Теннесі, а 8 квітня 1775 р. в Північній Кароліні розгорілася справжня громадянська війна. Лоялістів (прихильників англійської корони) вимазували смолою, вивалювали у пір'ї та виганяли з маєтків. 19 квітня 1775 р. відбулася перша сутичка повстанців з англійським військовим загоном поблизу Бостона. Перемога під Бостоном призвела до вибуху патріотичних настроїв. Через три дні у таборі повстанців налічувалося 20 тис. чоловік.

10 травня у Філадельфії відкрився другий Континœентальний конгрес, який узяв під свою опіку повстанську армію та призначив її командуючим Дж. Вашингтона (1732-1799), полковника і плантатора. У відповідь королівський уряд оголосив колонії у стані заколоту та установив торговельну блокаду. Англійська регулярна армія була збільшена до 55 тис. чоловік, а особовий склад флоту - до 28 тисяч. Одночасно була здійснена спроба підняти проти колоністів індіанські племена, а також плантаційних негрів. Наприкінці 1775 р. на боці метрополії воювали до 20 тис. лоялістів. У відповідь Конгрес оголосив про створення з 2 січня 1776 р. «комітетів безпеки» для боротьби з відкритими та прихованими лоялістами. 4 липня 1776 року у Філадельфії Конгрес виголосив знамениту «Декларацію незалежності Сполучених Штатів», розроблену комісією з п'яти чоловік під головуванням Томаса Джефферсона. В ній називалися усі зловживання та утиски, здійснювані британською короною в колоніях. Проголошувалося, що пригнічений народ має право на повстання: «Всі люди народжені рівними, вони наділені ... певними невід'ємними правами, в числі котрих - життя, свобода та прагнення до щастя». Уряди встановлюються для захисту цих прав, і, якщо «будь-яка форма правління стає згубною для народу, то народ має право змінити чи знищити її й установити новий уряд». Була проголошена повна незалежність штатів та розрив їх стосунків з англійською метрополією. «В якості вільних і незалежних Штатів вони набувають повне право оголошувати війну, укладати мир, вступати до союзів, вести (зовнішню) торгівлю і чинити усе те, на що має право незалежна держава. Твердо покладаючися на допомогу Божественного провидіння, ми взаємно зобов'язуємося один одному підтримувати цю декларацію життям, майном і честю».

1 березня 1781 р. була прийнята конституція США - «Статті конфедерації». Нею проголошувався міждержавний союз штатів, за яким кожний із суб'єктів союзу зберігав «свободу, незалежність і усяку владу, юрисдикцію і право». Кожний штат мав свій парламент, свій уряд і власну конституцію. Щороку скликалися сесії загального Конгресу, на якому делœегація від кожного штату (до неї входили 2-7 чол.) мала один голос. Основні питання політики (оголошення війни, карбування монети, бюджет) вирішувалися кваліфікованою більшістю голосів - 9 з 13-ти. У віданні Конгресу перебували також збройні сили та пошта.

У період між сесіями Конгресу його функції переходили до Комітету штатів (13 чоловік по 1 від кожного штату). Джордж Вашингтон назвав цю конституцію «мотузкою з піску». Коли Конгрес для потреб ведення війни вирішив обкласти експортні операції митним збором, делœегація одного-єдиного Род-Айленду висловилася проти. Тим самим, незважаючи на підтримку 12 штатів, проект провалився.

19 жовтня 1781 р. армія Вашингтона примусила англійську армію капітулювати поблизу Иорктауну. З вересня 1783 р. у французькому Версалі були підписані мирні договори між воюючими європейськими країнами. За цими договорами США визнавалися суверенною державою.

За конституціями штатів виборчого права позбавлялися індіанці, а з 600—700 тис. білих чоловіків узяти участь у виборах могли заледве 100 тис.

У листопаді 1783 р. уряд поспішив розпустити демократичну армію, залишивши близько 4 тис. «благонадійних» солдатів і офіцерів. Найбільші збройні повстання демобілізованих та місцевої бідноти мали місце у Нью-Гемпшірі (вересень 1776 р.), Вермонті і, особливо, у Массачузетсі (вересень 1786 - лютий 1787 pp.). Керівником цього останнього повстання був відставний капітан, ветеран війни Даніель Шейс. Під його проводом за зброю узялися від 12 до 15 тис. чоловік. Вимоги повсталих ґрунтувалися на тому, що, оскільки землі США були звільнені від англійців спільними зусиллями, вони мають стати суспільною власністю. Також підлягають анулюванню усі борги, суспільні і приватні. Земля повинна бути безпосœередньо розділена між усіма бажаючими і вилучена з оподаткування тощо. Інколи подібні повстання мали частковий успіх. Так, в Род-Айленді повстанці захопили парламент штату і вимусили законодавців вдовольнити частину своїх вимоᴦ.

Правлячим колам країни стало зрозумілим, що лише міцна централізована держава буде в змозі придушити подібні бунти та установити класовий мир у країні. Тільки такою ціною можна було досягнути швидкого відродження економіки, зруйнованої недавньою війною. Тому з 25 травня по 17 вересня 1787 р. в умовах глибокої таємності проходила робота Конституційного конвенту. Серед його 55 депутатів майже половину (24) становили фінансисти, 11 - судновласники, 15-рабовласники. Політичні симпатії учасників нерідко були діаметрально протилежними. Так, А. Гамільтон схиляв законодавців до встановлення монархічної форми правління.

Після чотирьох місяців дебатів була вироблена конституція, якою США послуговуються і сьогодні. 4 березня 1789 р. вона була ратифікована 3/4 штатів і вступила в дію. За конституцією 1789 p., конфедерація перетворювалася у федерацію, встановлювався принцип поділу властей і їх взаємного контролю.

Законодавчу владу представляє двопалатний парламент - Конгрес. Нижню палату - Палату представників - обирало населœення у виборчих округах з рівним числом виборців. Сенат формувався шляхом виборів - по 2 сенатори від штату, незалежно від кількості виборців у кожному штаті. До 1913 р. Сенат обирали парламенти штатів, пізніше - усі виборці штату. Обидві палати отримали рівні права у законодавчій ініціативі та у прийнятті законів.

На даний час Конгрес налічує (435 депутатів, що обираються на термін 2 роки), Сенат (100 сенаторів, два від кожного штату, обираються на 6 років, одна третина переобирається кожні два роки).

Головою виконавчої влади ставав Президент. Перший президент Дж. Вашингтон виставляв свою кандидатуру двічі, оголосивши про небажання балотуватися на третій строк. За винятком Ф. Д. Рузвельта͵ який чотири рази обирався президентом (1932, 1936, 1940 та 1944), президенти США перебували на своїй посаді максимально дві каденції.

Президент призначає міністрів та вищих чиновників зі згоди Конгресу (частину затверджує Сенат, частину - палата представників), але може зміщувати їх одноосібно.

Президент і міністри не є членами Конгресу і не залежать від його рішень. Президент не має права законодавчої ініціативи, але протягом 10 днів після прийняття закону зберігає право президентського вето. Це вето може бути подолане кваліфікованою більшістю обох палат. Питання про імпічмент президента (піднімалося двічі за усю історію США, кожного разу безуспішно) вирішується у Сенаті кваліфікованою більшістю у 2/3 голосів.

За конституцією 1787 рі встановлювався ряд цензів. Виборче право регулювалося конституціями штатів, тим самим індіанці, негри, жінки були первісно позбавлені виборчих прав. Для працюючих білих чоловіків існували віковий (25 років), освітній, майновий цензи та ценз осідлості. У 1787 р. з трьохмільйонного білого населœення країни виборчим правом могли скористатися не більш як 120 тис. чоловік.

На даний час Президент США — глава держави США, глава виконавчої влади (Федерального уряду США і головнокомандувач Армії і Флоту за Конституцією США). Має право вето на законопроекти (біллі), прийняті Конгресом США. Також виконавчу владу становлять: Кабінет Міністрів, виконавче управління, Віце-президент, незалежні агентства.

Кабінет Міністрів

Кабінет міністрів традиційно складається з віце-президента і глав 15 міністерств - сільського господарства, торгівлі, оборони, освіти, енергетики, охорони здоров'я, внутрішньої безпеки, міського розвитку, внутрішніх справ, праці, транспорту, фінансів, у справах ветеранів та юстиції, а також державного департаменту. Глави міністерств призначаються президентом і повинні бути затверджені більшістю в сенаті. До складу кабінету за бажанням президента можуть бути внесені й інші департаменти. Міністри повинні працювати в постійному контакті з профільними комітетами конгресу, який контролює їх бюджет і приймає закони; вони напряму впливають на роботу виконавчої влади.

Виконавче управління

Члени Виконавчого управління працюють безпосœередньо з президентом. Установи, що входять в управління, дають поради президентові і стежать за тим, як виконуються президентські розпорядження. Провідна роль віддається Раді національної безпеки (NSC) і Адміністративно-бюджетного управління (OMB). NSC розробляє рекомендації президенту по зовнішній і внутрішній політиці. Його головою є сам президент. Крім нього, до ради входять віце-президент, радник з національної безпеки, міністри оборони та фінансів, а також голова державного департаменту. OMB допомагає президентові у розробці федерального бюджету і планує видаткову його частину.

Віце-президент

Віце-президент - другий після президента чиновник у структурі виконавчої влади. Він стає головою держави, якщо президент не може продовжувати виконувати свої повноваження. Він (чи вона) є головою сенату, і у разі рівності голосів володіє вирішальним голосом. Віце-президент також головує на спільному засіданні конгресу, коли підраховуються голоси колегії вибірників на президентських виборах. У XX столітті роль цього чиновника помітно зросла: віце-президента стали запрошувати на засідання уряду. У 1949 році конгрес зробив віце-президента одним з членів Ради національної безпеки.

Незалежні агенства

У системі виконавчої влади є кілька адміністративних управлінь, діяльність яких виведена з-під формального президентського контролю. Вони є незалежними доповненнями до структури уряду і засновуються конгресом для надання спеціальних послуг та допомоги влади. Серед них - Центральне розвідувальне управління, поштова служба і Агентство з охорони навколишнього середовища.

Третьою гілкою влади стала судова. Конституція встановлювала Верховний Суд для перегляду законів, прийнятих Конгресом. Члени Верховного Суду призначаються сенатом за поданням президента͵ їх посада є пожитєвою, але тільки «поки їх поведінка є бездоганною». Членам Верховного Суду не можна зменшувати заробітну плату. Згідно із Законом про судовлаштування (1789 p.), питання про неконституційність закону в цілому чи його частини може бути поставлене будь-якою приватною особою чи організацією на тій підставі, що цей закон порушує якусь гарантію, встановлену конституцією для особи, честі, майна чи інших прав позивача.

На даний час судова влада складається з Верховного суду і федеральних судів нижчих інстанцій.

Верховний суд

Верховний суд США - суд вищої інстанції. Його рішення не підлягають апеляції і можуть бути змінені тільки іншим рішенням Верховного суду чи поправками до конституції. Число членів Верховного суду визначається конгресом, проте з 1869 року їх число незмінне - дев'ять. Кандидатури вносить президент, після чого їх має затвердити сенат. Членство у Верховному суді довічно, проте судді можуть піти у відставку, на пенсію або бути зняті з посади. Головний обов'язок Верховного суду - вивчати закони і дії уряду з тим, щоб вони не порушували конституцію.

Суди нижчих інстанцій

Нарівні з установою Верховного суду третя стаття американської конституції закликає конгрес створити суди нижчих інстанцій для інтерпретації федеральних законів локально. У відповідь конгрес створив деяку кількість окружних і апеляційних судів, а також спеціальних судів, наприклад, податкового. У США існують 94 окружних судів. У їх юрисдикції - федеральні кримінальні та цивільні справи. В Америці також є 13 апеляційних судів - по одному на 11 географічних регіонів, один - в окрузі Колумбія. У апеляційні суди справи надходять з федеральних окружних судів. Проте більшість судових справ у США - в тому числі й кримінальні - розглядаються в судах штату на основі законів штату, які можуть сильно відрізнятися в різних регіонах (наприклад, смертна кара)

2. Розвиток США у XIX ст. Війна між Північчю і Півднем(Громадянська війна(1861-1865 р.)).

Період 1793-1807 pp. дістав назву «золотого віку американської торгівлі». Стрімко зростали американські міста Східного узбережжя -Бостон, Філадельфія, Балтимор і, особливо, Нью-Йорк. Швидкими темпами розвивалися переробні галузі промисловості, зокрема бавовняна. За цей час тоннаж американського флоту зріс у шість разів. Успіхи економіки і торгівлі підштовхували розвиток банківської справи. В 1859 р. продукція американської промисловості (1 885 862 тис. доларів) вперше перевищила вартість сільськогосподарського виробництва. США з країни аграрної впевнено перетворювалася на аграрно-індустріальну. На поч. 60-х років XIX ст. в найбільш розвинœених північно-західних штатах (Массачузетс, Нью-Йорк, Пенсільванія) з'являються очевидні ознаки завершальної стадії промислової революції - такими вважається виробництво машин машинами. Важливим наслідком промислового перевороту в США стало виникнення пролетаріату. Згідно з переписом 1860 p., тільки в промисловості було зайнято 1040349 чоловіків та 270897 жінок, тобто усього понад 1,3 млн працюючих.

У такій розвинутій країні, як США, зберігалося плантаційне рабство. В 1860 р. тут проживали 4 441 830 негрів, з них 3953760 були рабами. Налічувалося 385 тис. рабовласників, причому 89% володіли менше, ніж 20 рабами. Справжня південна аристократія формувалася з 10 тис. плантаторів, кожний з яких мав 50 і більше рабів. Вартість 18-річного негра становила у 1821-1825 pp. 334 долари, а у 1856— 1860 рр.- уже 1306 доларів. Вигідною справою стало «розведення» негрів на продаж.

Швидкий економічний прогрес США, наявність практично необмеженого земельного фонду (з 1804 р. Конгрес установив ціну за акр вільної землі на Заході - 1,64 долара, при мінімальному розмірі ділянки у 160 акрів, тим самим за 252 долари можна було придбати близько 65 га землі - фантастично дешево, як за європейськими мірками) сприяли напливу емігрантів з Європи. Коли населœення новоосвоюва-ної території досягало певної цифри, Конгрес надавав посœелœенцям право виробити власну конституцію і стати штатом. 1791 року цим правом скористався Вермонт, ставши 14-м штатом. До 1912 p., коли конституціонувалися Нью-Мексика та Арізона, утворилося загалом 36 нових штатів. Інколи новий штат виникав у результаті анексії чужої території (Техас, захоплений у Мексики), купівлі (колишня французька колонія Луїзіана) чи відокремлення з уже існуючого штату (Західна Віргінія). Відповідно, із збільшенням числа штатів, змінювалася рівновага сил у Конгресі та Сенаті.

Передумови громадянської війни

Так, по-перше, Південь був більше заінтересований у розвитку міждержавної торгівлі - дорого продати у Європу бавовну, продовольство; дешево купити імпортні сільськогосподарські знаряддя та іншу промислову продукцію. Північ, навпаки, була заінтересована у згортанні торгівлі з континœентом. Це дозволяло переробляти сільськогосподарську сировину Півдня на фабриках Півночі, пропонувати південним штатам власну промислову продукцію, незважаючи на конкуренцію європейського імпорту.

По-друге, Північ і Південь по-різному підходили до проблеми державного боргу, як внутрішнього, так і зовнішнього. Швидкий розвиток промисловості був неможливим без федеральних інвестицій, особливо в інфраструктуру (дороги, транспорт). Південні штати протестували проти збільшення федерального загальнодержавного боргу, наполягаючи на тому, що кожний штат повинœен самостійно регулювати свої фінансові проблеми, відповідаючи лише за «власні» борги.

По-третє, на промислових підприємствах Півночі катастрофічно не вистачало робочої сили, відповідно високими були заробітки навіть некваліфікованих робітників. Отож північні штати радо б замінили, категорію працюючих, набагато дешевшою працею негрів, але даний ринок робочих рук був для них по суті недоступним. На півдні рабовласницькі штати з пересторогою ставилися до розширення кількості нерабовласницьких штатів, справедливо вбачаючи у цьому небезпеку майбутнього засилля в конгресі своїх політичних опонентів.

Перший конфлікт такого роду мав місце у 1819-1820 pp. Він виник у зв'язку з петицією від території Міссурі у Конгрес про надання їй прав штату. На цей момент більшість у нижній палаті уже належала нерабовласницьким штатам (за рахунок швидшого приросту населœення), а у Сенаті ще зберігалася рівновага - по 11 рабовласницьких та вільних штатів. Представник штату Нью-Йорк вніс поправку про поступову відміну рабства в Міссурі, що викликало гостру негативну реакцію у представників Півдня. Врешті конфлікт було вичерпано у результаті т. зв. Міссурійського компромісу, коли одночасно з рабовласницькою Міссурі до числа штатів прийняли невеликий вільний Мен. Було погоджено, що територія на захід від р. Міссісіпі ділилася уздовж 36° 30' пн. широти - рабовласницька на південь і вільна - на північ. Передбачалося повернення рабів-втікачів, якщо на цьому наполягатимуть їхні власники. Ця угода стала лише паліативом - промисловість Півночі вимагала дешевої некваліфікованої робочої сили, фермери недолюблювали плантаторів, з якими було складно конкурувати, то ж конфлікт вдалося тільки пригасити, але не вичерпати.

У 1850 роках більшість ключових посад федерального апарату перебувала у руках рабовласників. Вони контролювали Сенат, Верховний Суд, президентську владу. У 1860 р., за підрахунками «Нью-Йорк дейлі трібюн», серед вищих посадових осіб і чиновників 543 були південцями і лише 386 - вихідцями з Півночі. Олігархія Півдня, що складалася з 60 тис. рабовласників, нав'язувала свою волю 25 млн американців. У 1850 р. федеральний уряд пішов на значні поступки рабовласникам Півдня. Утворювався новий рабовласницький штат Нью-Мексико, а питання про рабство у новоутвореному штаті Юта повинно було бути вирішене самим населœенням. Оскільки Юта лежала на північ від розмежувальної лінії, це був прямий удар по компромісу 1820 р. Щоправда, Каліфорнія входила в союз на правах вільного штату. У 1854 р. при поділі Небраски на два штати - Канзас і Небраску - кількість рабовласницьких штатів, а отже, і їх представництво в Сенаті, зростали.

Вибори в Канзасі, на які прибули тисячі озброєних міссурійців, стали справжнім прологом до громадянської війни. В свою чергу, Північ організувала усю можливу підтримку канзаським противникам рабовласництва. Питання про прийом Канзасу до складу Союзу було заблоковано - Північ не бажала збільшення рабовласницьких штатів. Проте в січні 1861 p., коли після виходу із Союзу південних штатів, більшістю в сенаті заволоділи республіканці, Канзас було прийнято на правах вільного штату. Аж до 1856 р. з 16 американських президентів 11 були південцями, та й більшість решти 5-ти також цілком контролювалися ними.

На виборах 1860 р. республіканці Півночі висунули кандидатуру Авраама Лінкольна (1809-1865), вихідця з фермерської сім'ї у рабовласницькому Кентуккі. Лінкольн вважав, що питання про рабство перебуває у повній компетенції Південних штатів, але розширення рабства на Захід шляхом утворення усе нових рабовласницьких штатів повинно бути назавжди припинœено.

Лінкольн був обраний президентом у листопаді 1860 р., а у грудні того ж року Південна Кароліна оголосила про свій вихід із Союзу. До неї приєдналися ще 10 рабовласницьких штатів. На виборах 1860 р. Лінкольн зумів зібрати голоси 180 виборців проти 123 голосів трьох його суперників. Але в цілому за нього голосувало 1856452 чол., а за його суперників сумарно 2815617 чол., тобто майже на 1 млн більше. Отже, влада нового президента була доволі хиткою, і цим спробували скористатися плантатори-рабовласники. Територія 11 штатів, що вийшли з Союзу (Південна Кароліна, Алабама, Джорджія, Луїзіана, Техас, Міссісіпі, Теннессі, Флорида, Арканзас, Віргінія, Північна Ка-роліна) становила 733144 кв. милі, тобто близько 40% території США. 18 лютого 1861 р. тимчасовим президентом Конфедерації південних штатів став Джефферсон Девіс, плантатор. В конституції Конфедерації відкрито проголошувалося, що рабство виступає основою політичного і економічного устрою нової держави. В цьому документі багато говорилося про права штатів, але вони були позбавлені головного - права виходу з Конфедерації. Утворення нового державного об'єднання супроводжувалося відвертим саботажем прихильників рабства на федеральному рівні. Так, військовий департамент передав південним штатам 500 тис. гвинтівок, а міністр фінансів, рабовласник Кобб, перевів великі суми в банки Півдня. Тим самим, на момент приходу Лінкольна до влади (інавгурація відбулася в березні 1861 р.) федеральна казна була спустошена, а федеральна армія - обеззброєна.

12 квітня 1861 р. війська рабовласників розпочали артилерійський обстріл форту Самтер, семитисячна армія заколотників швидко зломила опір 74 солдат та 9 офіцерів федеральної армії. У відповідь 15 квітня Лінкольн оголосив штати, що вийшли з Союзу, у стані заколоту, призвав до армії 75 тис. волонтерів терміном на три місяці і звернувся за підтримкою до усіх «лояльних громадян».

Завдання Півночі у цій війні були сформульовані в резолюції Конгресу, прийнятій 22 липня 1861 р. Вказувалося, що «війна ведеться не з метою знищення встановлених інститутів (тобто рабства.- Авт.), а для того, щоб захистити і відстояти верховну владу конституції і зберегти Союз (...). Як тільки ці цілі будуть досягнуті, війна повинна припинитися». 11 -ти штатам-заколотникам протистояло 23 тих, що зосталися в Союзі. Населœення їх становило 22 млн чол. В Конфедерації проживали 9 мільйонів, з них майже 4 млн були рабами. Північ зуміла на час війни мобілізувати до армії 2,9 млн чол., Південь -1,9 млн. На Півночі була зосœереджена практично уся промисловість, 4/5 усього банківського капіталу, 2/3 залізниць тощо.

Гостро стояла проблема прикордонних рабовласницьких штатів (Міссурі, Кентуккі, Меріленд та Делавер), що залишалися в Союзі. Спроби Півдня шляхом збройних переворотів залучити ці штати до Конфедерації зустріли рішучий опір Лінкольна, бунти в цих штатах були придушені силою зброї.

21 липня 1861 р. недалеко від Вашингтона 30-тисячна армія Конфедерації легко розбила більшу, 35-тисячну, але погано навчену армію Союзу. 21 жовтня того ж року армія Півночі під командуванням бездарного генерала Макклелана знову зазнала нищівної поразки. Війська Конфедерації підійшли на відстань 10 км до столиці. Із загальної кількості 110 генералів Півночі 80 були демократами, тобто членами партії, чия політична база складалася, в основному, з південців і мала свою опору саме на бунтівному Півдні. Підтримували заколот конфедератів і деякі видавці, власники газет і політичні діячі Півночі. Отож, Лінкольну доводилося неодноразово вдаватися до відміни закону про недоторканність особи (з 25.04. по 2.12.1861 p.- 7 разів). Перший військовий успіх Півночі прийшов 1 травня 1862 p., коли 2,5-тисячний загін генерала Батлера захопив Новий Орлеан. Тоді ж, навесні 1862 p., була зайнята столиця штату Теннессі м. Нашвілл, повністю захоплено штат Міссурі. Однак третя спроба Макклелана взяти Річмонд закінчилася катастрофою. 30 серпня 1862 р. знову виникла загроза захоплення федеральної столиці Вашингтона військами Конфедерації.

За роки війни 500 тис. негрів, подолавши величезні труднощі, утекли з плантацій на Північ; на Півдні відбулося не менше 25 повстань. 22 вересня 1862 р. Лінкольн видав попередню декларацію, в якій проголошувалося, що з 1 січня 1863 р. рабство негрів в США буде знищене.

Прокламація 22 вересня 1862 p., хоча й проголошувала знищення рабства, але обіцяла компенсацію тим рабовласникам, які не приєдналися до заколоту. Негри не урівнювалися в правах з білими, передбачалася їх ... репатріація до Африки. Сам Лінкольн ще влітку 1862 р. заявив: «Я б звільнив рабів, якби не боявся, що половина моїх офіцерів порозбіжиться, а ще чотири штати повстануть». Навіть на Півночі було чимало противників скасування рабства.

Влітку 1863 р. війська Півдня зазнали поразки у Пенсільванії та під Віксбергом на р. Міссісіпі. їхня територія була розчленована на дві частини. В кінці 1863 р. війська Півночі зломили опір ворога в триденній битві при Чаттанугі, влітку 1864 р. було досягнуто вирішальних успіхів на Центральному фронті.

Але ще 14 квітня 1865 р. В театрі «Форд» у Вашингтоні був смертельно поранений Лінкольн. Його убивця актор Бутс був фанатичним прихильником рабства. З місця убивства злочинœець зумів утекти, але згодом загинув у перестрілці з поліцією.

Громадянська війна стала найкривавішою в історії країни. Північ втратила убитими і померлими від ран 360 тис. чол., втрати Півдня склали не менше 250 тис. Прямі військові витрати федерального уряду становили 3 млрд доларів, національний борг зріс до 3,5 млрд. Війна залишила по собі 1 млн калік.

3. Реконструкція Півдня (1865-1877 pp.)

До листопада 1865 р. зі збройних сил було демобілізовано 1 млн чол., більшість з яких поповнили ряди безробітних. Плантаційне господарство - основа економіки Півдня - переживало глибоку кризу. За роки війни збір бавовни скоротився втричі, оброблювана площа - вдвічі. Звільнення негрів позбавило плантації робочих рук.

За переписом 1860 р., в 11 заколотницьких штатах Півдня налічувалося 3 521 110 рабів та 132 760 вільних негрів. Серед останніх були багаті і освічені люди, особливо в Луїзіані та в окрузі Колумбія. З їх числа готувалися кадри для адміністрації повоєнного Півдня.

Наступником убитого Лінкольна став віце-президент Джонсон. 29 травня 1865 р. він оголосив амністію учасникам заколоту в південних штатах, допоміг уникнути відповідальності і президенту Конфедерації Девісу, винному у навмисному убивстві 50 тис. офіцерів та солдатів федеральної армії, що перебували у полоні заколотників.

До кінця 1865 р. усі штати, щоправда, з обмовками, прийняли XIII поправку до Конституції США, яка передбачала скасування рабства на усій території країни.

В 1865 р. на Півдні виникли незліченні «Вогненні хрести», «Білі ліги» та інші расистські організації білих. Тоді ж у Теннессі виникла могутня терористична організація Ку-клукс-клан.

Радикальне крило республіканської партії зуміло, всупереч позиції президента Джонсона, в червні 1866 р. провести в Конгресі XIV поправку. Після її ратифікації необхідним числом штатів 28 липня 1868 р. вона стала частиною конституції країни. «Особи, народжені чи натуралізовані в США, вважаються громадянами США і тих штатів, в яких вони проживають». Заборонено видання законів, що утискали права і привілеї громадян. Жодний штат не може позбавляти будь-кого життя, свободи і власності. XIV поправка не поширювалася на індіанців, звільнених від сплати податків, але означала конституційне урівняння в правах білого і чорношкірого населœення.

2 березня 1867' р. Конгрес прийняв перший закон про Реконструкцію. Для відновлення миру і спокою усі південні штати розбивалися на 5 військових округів. Округ очолював генерал, який мав у своєму розпорядженні не лише збройні сили, а й усю повноту влади. Лідери заколотників позбавлялися права голосу, що надавалося усім лояльним громадянам чоловічої статі, які досягли віку 21 року, незалежно від раси, кольору шкіри і попереднього становища. Закон вводився в дію тимчасово, до того часу, коли законодавчі збори південних штатів приймуть нові демократичні конституції, які визнають XIV поправку і право голосу за неграми.

Згодом, додатково до закону 2 березня 1867 р. було видано ще три закони, які деталізували процедуру здійснення радикальної реконструкції у південних штатах. Через два роки після закінчення громадянської війни буржуазія країни стала на шлях збройної диктатури стосовно реакції, позбавила політичних прав лідерів контрреволюції та надала ці права негритянським масам. У 1870 р. необхідною кількістю штатів була ратифікована XV поправка - здобуті права громадян не можуть у майбутньому заперечуватися або обмежуватися. Рішенням Верховного Суду США у 1868 р. федерація була оголошена нерозривним союзом, право виходу (сецесії) з якого було відкинуте.

4. Суспільно-політичний устрій США на початку XX ст. Становлення двопартійної системи.

Перемога Півночі над Півднем зміцнила федерацію. Право виходу з США було остаточно поховане (1868 p.). Отримують остаточне оформлення дві основні партії, що виникли ще до 1860 p.,- республіканська і демократична. Перші політичні партії в США з'явилися ще в 1789-1791 pp. Партія федералістів тоді виражала інтереси банкірів, буржуазії, земельних спекулянтів. Вона відстоювала принципи посилення влади центру та обмеження буржуазно-демократичних свобод. У зовнішній політиці федералісти орієнтувалися на політичне і економічне зближення з Великобританією. Однак на президентських виборах 1800 р. перемогу вибороли республіканці зі своїм кандидатом Джефферсоном. Республіканці відстоювали ідеї розширення прав штатів, полегшення доступу усіх громадян до володіння земельними наділами.

У 1828 р. відбувається розкол старої республіканської партії. В результаті цього з'являється демократична партія, яка об'єднує частину плантаторів-рабовласників, частину буржуазії та фермерів. Того ж року на президентських виборах перемагає їхній кандидат Е. Джексон.

У 1854 р. утворилася нова республіканська партія. Вона виступала за обмеження рабства фактично зайнятою ним територією, за безплатне надання землі посœелœенцям на Заході, за підтримку вітчизняної промисловості. У 1860 р. її кандидат Лінкольн став президентом, що послужило сигналом до початку громадянської війни. Після завершення цієї війни в країні остаточно сформувалася двопартійна система. Державну владу поділяють республіканська і демократична партії. Це само по собі не виключає появи та функціонування інших політичних партій. Так, ще у 1876 р. виникла Соціалістична робітнича партія, у 1891 p.- Народна (популістська), але ці партії не відігравали скількись помітної ролі в житті США.

На посаду президента претендують реально лише представники демократичної та республіканської партій, їм же належить абсолютна більшість місць у конгресі. Самі вибори перетворюються у складний політичний марафон, де дилетанти не можуть скласти скільки-небудь гідної конкуренції професіоналам від політики. Та попри всœе, нові правила політичної гри приводять до далекосяжних наслідків. Жорстка Конституція США доповнюється поправками і тлумаченнями.

На початку XX ст. у палаті представників діяло 47 комітетів, у сенаті - 29. Стало звичним, що в останні 10 днів сесії конгресу законопроекти голосуються без дебатування. Це призвело до заміни гласної процедури законотворення таємною, породило практику секретних угод та «консультацій» із заінтересованими особами. Влада всœе більше стає залежною від фінансових магнатів. З'являється невидима третя палата конгресу - «лобі», що складається з численних «кон-сультантів-спеціалістів», кожний з яких фактично представляє інтереси тієї чи іншої фінансової групи. Відбуваються зміни в системі голосування на виборах. У 1872 р. вводиться таємне голосування. З 1913 р. сенаторів обирають не конгреси штатів, а виборці - по 2 сенатори від кожного штату, незалежно від числа виборців. Зберігаються різноманітні цензи для виборців - майновий, осідлості, віковий, натуралізації тощо. Особливо це характерно для Півдня.

Основні нормативно-правові акти США:

1. Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки (1776 р.)

2. Статті конфедерації 1781 року.

3. Конституція Сполучених Штатів Америки (1787 р.)

4. Білль про права (1791 pp.)

5. Конституція Південної Конфедерації (1862 р.)

6. Прокламація про звільнення рабів (1 січня 1863 р.)


Читайте также


  • - Творческое чтение как направлениев методике сложилось к 20-м годам XX в. Сущность метода была раскрыта в книге С.И.Абакумов «Творческое чтение» (1925).

    Метод творческого чтения В начале XX в. многие передовые учителя на уроках чтения на­чали использовать активные творческие приемы работы: рисова­ние, лепку, драматизацию и др. В Программах по русскому языку, выпущенных Наркомпросом в 1920 г., был са­мостоятельный отдел... [читать подробенее]


  • - Государство США в XIX - начале XX вв.

    С конца войны за независимость в 1783 г. до начала Гражданской войны в 1861 г. территория США увеличилась в несколько раз. В ходе "индейских войн" происходил захват земель коренного населения - индейцев. В 1803 г. Т. Джефферсон за 15 млн. долларов купил у Наполеона Луизиану -... [читать подробенее]


  • - ГРАДОСТРОИТЕЛЬСТВО ЗАПАДНО – ЕВРОПЕЙСКИХ ГОРОДОВ НАЧАЛА XX ВЕКА.

    Изменения в экономике, демографии, техническом оснащении городов. Строительство железных дорог ( 344 тыс. км ж/д линий ) – в Европе милитаризация à рост пром. центров. Строительство городов – спутников, связанных экономически. Тенденция развития больших городов и... [читать подробенее]


  • - Соціологічні концепції другої половини XX ст.

    Соціобіологія Поява у 80-х роках соціобіології як нової со- і соціальний біхевіоризм ціологічної системи — помітне явище в роз­витку соціології. Суть соціобіології полягає у вивченні біологічних основ усіх форм соціальної поведінки людини. На думку одного із... [читать подробенее]


  • - РОЗВИТОК МІКРОБІОЛОГІЇ У XX СТ.

    Завдяки появі нових методів досліджень перша половина XX ст. була ознаменована відкриттями надзвичайно різноманіт­них форм, структури та типів метаболізму мікроорганізмів. У 30-і роки голландський учений А.Я. Клюйвер і представ­ники його школи в результаті досліджень... [читать подробенее]


  • - Лекция № XXXII).

    Невроз- хроническое нарушение высшей нервной деятельности, вызванное психоэмоциональным перенапряжением и проявляющееся нарушениями интегральной деятельности мозга - поведения, сна, эмоциональной сферы и сомато-вегетативной деятельности. Это психогенное заболевание,... [читать подробенее]


  • - Исследование зачатков мышления у животных-неприматов в первой половине XX века. Работы Н. Майера и О. Келера

    Л. А. Фирсов (род. 1920г.) временно проводились эксперименты для анализа орудийной деятельности (были со­зданы специальные установки, получить пишу из которых можно было только при помощи орудий — палок, выломанных в бли­жайшем лесу). Были повторены также опы­ты на... [читать подробенее]


  • - ЭВОЛЮЦИЯ ГОСУДАРСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКОЙ СИСТЕМЫ ФРАНЦИИ В XX В.

    Развитие политической системы Франции в XX веке происходило в условиях поляризации и открытого противостояния правых и левых сил, партий и группировок, что приводило не только к частным изменениям в политическом режиме, но и глубоким реформам государственного строя.... [читать подробенее]


  • - ЭВОЛЮЦИЯ ГОСУДАРСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКОЙ СИСТЕМЫ ГЕРМАНИИ В XX В.

    Военное поражение Германии в Первой мировой войне, внутренние, социальные и классовые противоречия, влияние событий в России привели к революционному взрыву в ноябре 1918 г. В результате в Германии была ликвидирована императорская власть династии Гогенцоллернов и порядка... [читать подробенее]


  • - ТЕМА 12. РОССИЯ НА РУБЕЖЕ XIX - XX ВЕКОВ

    После смерти Александра III ему наследовал его сын Николай. Надо сказать, что личность последнего русского императора привлекала и привлекает к себе внимание как современников, так и исследователей последующих эпох. Мнения о нём чрезвычайно разнообразны, порой... [читать подробенее]